скачать файл
ч. 1 ч. 2



ЗМІСТ



ВСТУП ...............................................................................................................

4

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ДОКАЗУВАННЯ – ОСНОВА СЛІДЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .................................................................

15


1.1. Поняття, зміст і мета кримінально-процесуального доказування в꫊ꬊ⪱뎫ꭊ檵랫ꮊÿ...................

38


Висновки до розділу .................................................................................

63

РОЗДІЛ 2. ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО ЯК СУБ’ЄКТА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ ........................................................

65


2.1. Діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення кримінальної справи .............................................................................

65


2.2. Установлення та дослідження обставин, які складають предмет доказування в кримінальній справі .................................................................

83


2.3. Формулювання слідчим обвинувачення ..........................................

98

2.4. Прийняття слідчим підсумкових рішень як результат доказування в кримінальній справі ............................................................................

113


Висновки до розділу .................................................................................

121

РОЗДІЛ 3. ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ПРОЦЕС ДОКАЗУВАННЯ ТА ПРОТИДІЮТЬ ЙОМУ В ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ (ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ) .........................................................

123


3.1. Чинники, що впливають на процес доказування в розслідуванні кримінальних справ ..........................................................................................

123


3.2. Протидія процесу доказування в кримінальній справі в досудових стадіях та заходи щодо її подолання ........................................................

148


Висновки до розділу .................................................................................

172

ВИСНОВКИ ......................................................................................................

174

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .........................................................

179

ДОДАТКИ .........................................................................................................

203







Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
ВСТУП

За останні роки в незалежній Україні відбулися суттєві зміни в державотворенні, законодавстві, міжнародних та суспільних відносинах. Відповідно до ст. 1 Конституції[105]1) Україна є правовою державою в якій забезпечується верховенство права, влада здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, права і свободи людини гарантуються належним чином. Указані конституційні принципи для України певною мірою є завданням, яке належить розв’язати на шляху її становлення як правової держави. Реформування економічних і політичних засад тісно пов’язано з удосконаленням національного законодавства, створенням нової системи правоохоронних органів, здатних забезпечити ефективну дію законів у справі захисту громадян і суспільства від злочинних посягань.



Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю якісного розв’язання завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), виконання яких покладено на суд, прокурора, органи дізнання та досудового слідства. Останні їх здійснюють шляхом доказування певних обставин в передбаченій законом процесуальній формі з метою встановлення істини в кримінальній справі.

Вагомий внесок у дослідження наявних проблем доказування, становища та діяльності слідчого, зроблено українськими науковцями: Ю.І. Азаровим, Ю.П. Аленіним, С.А. Альпертом, М.І. Бажановим, В.П. Бахіним, О.В. Бауліним, П.Д. Біленчуком, О.І. Білоусовим, С. М. Благодиром, Т.В. Варфоломєєвою, В.В. Гевко, О.В. Горбачовим, В.Г. Гончаренком, Ю.М. Грошевим, Ю.О. Гришиним, А.Я. Дубинським, В.С. Зеленецьким, А.В. Іщенком, Г.К. Кожевніковим, В.О. Коноваловою, В.С. Кузьмічовим, В.К. Лисиченком, В.Г. Лукашевичем, Є.Д. Лук’янчиковим, В.Т. Маляренком, О.Р. Михайленком, П.П. Михайленком, М.М. Михеєнком, В.Т. Нором, Г.М. Омельяненко, Д.П. Письменним, М.В. Салтевським, М.І. Сірим, Н.В. Сібільовою, З.Д. Смітієнко, С.М. Стахівським, В.М. Тертишником, В.П. Шибіком, М.Є. Шумилом та ін.

У правовій теорії питання доказування та діяльності слідчого як суб’єкта кримінального-процесу висвітлювалися в працях відомих дореволюційних учених П.І. Люблінського, В.К. Случевського, І.Я. Фойницького; вчених колишнього Союзу РСР і країн – членів СНД: М.С. Алексєєва, В.Д. Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, А.Р. Бєлкіна, Р.С. Бєлкіна, В.П. Бож’єва, О.Д. Бойкова, В.Л. Васильєва, Г.Ф. Горського, А.П. Гуляєва, І.М. Гуткіна, П.С. Елькінд, С.П. Єфімичева, М.В. Жогіна, З.З. Зінатулліна, Л. М. Карнєєвої, О.С. Кобликова, М.Ч. Когамова, М.П. Кузнецова, О.М. Ларіна, П.А. Лупинської, Я.О. Мотовиловкера, В.М. Савицького, В.А. Стремовського, М.С. Строговича, А.І. Трусова, Ф.Н. Фаткулліна, С.А. Шейфера, Н.А. Якубович, Р.Х. Якупова та ін.

В останні роки, відповідно до Концепції судово-правової реформи, в Україні йдуть певні позитивні зміни щодо розбудови судової системи. Значно менше уваги приділяється реформуванню органів досудового слідства. Разом з тим, стан боротьби зі злочинністю вимагає нових підходів до організації досудового слідства. Не може бути ефективного правосуддя без якісного досудового слідства. Сучасного осмислення та подальшого удосконалення потребують інститут доказування, становище та діяльність слідчого – провідного суб’єкта доказування в досудових стадіях кримінального процесу.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”) і включена до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України (“Основні напрямки наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 1995-2000 рр.”), планів науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу цього закладу, а також планів Національного університету внутрішніх справ.

Метою дослідження є визначення сучасної наукової концепції становища та процесуальної діяльності слідчого, а також внесення науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства, зміцнення становища та ролі слідчого як суб’єкта доказування в досудових стадіях кримінального процесу.

Для досягнення цієї мети автором ставилися такі основні завдання:

– на підставі загальних теоретичних положень, з урахуванням чинних законів, визначити поняття, з’ясувати сутність і правову природу кримінально-процесуального доказування в досудових стадіях;

– уточнити поняття, коло та класифікацію суб’єктів кримінально-процесуального доказування, які діють в досудових стадіях;

– визначити предмет та межі доказування, а також роль слідчого в установленні обставин предмета доказування та визначенні його межі в кримінальній справі;

– проаналізувати норми чинного законодавства та проекту Кримінально-процесуального кодексу України, щодо статусу та діяльності слідчого в кримінально-процесуальному доказуванні;

– вивчити зміст теоретичних дискусій щодо проблеми, яка досліджується, а також узагальнити практику діяльності слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування;

– вивчити й узагальнити основні положення наукових праць сучасних зарубіжних учених з проблеми, що досліджується;

– узагальнити результати комплексного дослідження становища слідчого, а також чинників, що детермінують процес доказування в досудових стадіях;

– проаналізувати чинники, що протидіють процесу доказування в розслідуванні кримінальних справ в досудовому слідстві та визначити заходи їх подолання;

– обґрунтувати та внести пропозиції до чинного та проекту КПК України щодо удосконалення законодавства, яке регулює процес доказування в досудових стадіях.

Об’єктом дослідження є правове регулювання відносини, що виникають і реалізуються під час здійснення слідчим доказування, а також подолання протидій, які заважають встановленню об’єктивної істини в кримінальній справі.

Предметом дослідження є чинне законодавство та відомчі нормативні акти, що визначають становище та діяльність слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування, слідча практика, а також проблемні питання доказування в досудових стадіях.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ і традиційні загальнонаукові методи: історико-правовий (дослідження мети та аспектів розвитку предмету доказування), порівняльний (щодо змісту та мети доказування, стану злочинності), логіко-юридичний (визначення правової природи та꫊꾪ꬊ⪱뎫ꭊ檵랫ꮊ諾ÿадних завдань використані методи конкретно-соціологічних досліджень (вивчення кримінальних справ, анкетування, опитування слідчих і підслідних), що склало емпіричну базу дослідження.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених у галузі загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального та кримінального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а також в інших галузях знань, які стосуються проблем боротьби зі злочинністю, становища та діяльності слідчого. Нормативно-правова основа дисертації Конституція України і національне кримінально-процесуальне законодавство, що регулює кримінально-процесуальне доказування та діяльність слідчого, відомчі акти правоохоронних органів України.



Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що це перше в сучасній українській процесуальній науці монографічне комплексне дослідження сучасного становища та діяльності слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування, виконане відповідно до чинної Конституції України, Концепції судово-правової реформи в Україні, завдань кримінального судочинства на підставі Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., з урахуванням нового (2001 р.) Кримінального кодексу України та положень оновленого вітчизняного кримінально-процесуального законодавства. У дисертації обґрунтовано ряд нових положень і висновків, удосконалено чи отримали подальший розвиток положення, які істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру та понятійний апарат теорії кримінального процесу.

Найсуттєвішими положеннями, які відповідають вимогам наукової новизни та мають практичне значення, є:

1. Визначення поняття, сутності та змісту доказування в досудовому слідстві як регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участі інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

2. Положення щодо суб’єктів доказування та пропозиція про доповнення КПК статтею 641 “Мета і суб’єкти кримінально-процесуального доказування” такого змісту:

Метою доказування в кримінальній справі є встановлення об’єктивної істини.

Доказування в кримінальній справі здійснюють:

1) державні органи й службові особи на яких законом покладений обов’язок доказування;

2) особи, які мають право брати участь у доказуванні;

3) особи, які притягуються чи залучаються до участі в доказуванні за рішенням суб’єктів, на яких покладений обов’язок здійснення доказування.

При наявності до цього підстав, службові особи, які здійснюють провадження в кримінальній справі, суд мають право залучити або притягнути до участі в доказуванні інших осіб, якщо це не порушує конституційні права людини й не суперечить їх інтересам як суб’єктів кримінального процесу”.

3. Визначення предмета доказування в досудових стадіях як системи, передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які підлягають обов’язковому встановленню в кримінальній справі. Нова редакція ст. 64 КПК (ст. 131 проекту КПК, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України за станом на 1 березня 2000 р.)[116]1): “Предмет доказування в кримінальній справі” з включенням до його змісту додаткових обставин які: а) виключають провадження в справі; б) визначають роль кожного співучасника при вчиненні злочину групою осіб; в) підтверджують чи спростовують заяви заінтересованих осіб; г) визначають характер і розмір затрат на лікування особи, винуватої в учиненні злочину та ін.

Межі доказування в досудових стадіях визначено як необхідну й достатню сукупність доказів, яка дає змогу встановити всі обставини, що складають предмет доказування в конкретній кримінальній справі.

5. Висновок про те, що предмет доказування в стадії порушення кримінальної справи складають обставини, які вказують на: а) законність приводу до порушення кримінальної справи; б) ознаки певного злочину; в) відсутність обставин, які виключають порушення кримінальної справи.

Пропозиція щодо необхідності збільшення строку розгляду й перевірки заяв і повідомлень про злочини та можливість продовження строку перевірки прокурором, а також назви першої стадії кримінального процесу України: “Заведення кримінально-процесуального провадження”.

6. Обґрунтування висновку про те, що провідна роль в установленні обставин предмета доказування та визначенні його межі в досудових стадіях належить слідчому, в провадженні якого перебуває кримінальна справа.

7. Концепція, згідно з якою єдиною функцією слідчого як суб’єкта кримінального процесу є розслідування кримінальних справ, зміст якої складають окремі напрямки його діяльності.

8. Характеристика діяльності слідчого як суб’єкта доказування щодо всебічного, повного й об’єктивного встановлення та дослідження обставин, які складають предмет доказування в кримінальній справі з урахуванням норм нового КК та оновленого КПК України (ст. ст. 64, 23, 417, 433 КПК).

9. Визначення поняття “слідчий”, як призначену відповідно до закону службову особу, яка діє на підставі наданих повноважень з метою розв’язання завдань кримінального судочинства шляхом реалізації функції розслідування кримінальних справ, а також пропозиція щодо уточнення п. 7 ст. 32 КПК і доповнення повноважень слідчого (ст. 114 КПК), в т. ч. надання йому права звернення до прокурора відповідного рівня, при незгоді з рішенням суду, з метою внесення прокурором апеляційного подання.

10. Висновок з наведенням аргументів про те, що формулювання обвинувачення в діяльності слідчого як суб’єкта доказування є попереднім, а також пропозиція про внесення змін до чинного КПК щодо складання акту державного обвинувачення прокурором.

11. Точка зору та обґрунтування введення до кримінального процесу України, замість “підозрюваний” та “обвинувачений”, такого суб’єкту як “підслідний”, особи: 1) щодо якої порушено кримінальну справу; 2) яку затримано за підозрою в учиненні злочину; 3) від якої відібрано письмове зобов’язання повідомляти про зміну свого місця перебування, а також з’являтися за викликом органу розслідування, прокурора, суду; 4) щодо якої обрано запобіжний захід; 5) відносно якої висунуто обвинувачення.

12. Пропозиція про необхідність введення до чинного КПК окремої глави, яка б регламентувала порядок і умови залучення в доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукових заходів.

13. Висновок про те, що відповідно до ст. 124 Конституції України, право закривати кримінальні справи, окрім підстав, указаних в п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 6 КПК, а також при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК), повинно належати не слідчому, а суду.

14. На підставі результатів комплексного дослідження, констатується, що процес доказування в досудових стадіях детермінують об’єктивні чинники, які негативно впливають на хід і результати розслідування кримінальних справ, пропонуються заходи щодо їх усунення, в т. ч. – створення єдиного незалежного Державного департаменту досудового слідства та прийняття Закону України “Про органи досудового слідства”.

15. Уточнене теоретичне поняття протидії процесу доказування в досудових стадіях, яка має як “внутрішній”, так і “зовнішній” прояв, а також заходи щодо подолання протидії доказуванню, в т. ч. – провадження слідчих дій в примусовому порядку, підвищення відповідальності за невиконання доручень і вказівок слідчого в справі.

16. Пропозиція про внесення змін і доповнень до інших статей чинного КПК (ст. ст. 54, 65, 66, 97, 98, 106, 115, 118, 190, 196, 223) та проекту КПК України (ст. ст. 6, 29, 131, 197), які визначають становище та діяльність слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані та викладені в дисертації теоретичні положення, висновки й пропозиції вносять певний вклад у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють знання щодо становища, ролі та діяльності слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування й можуть бути використані в практичній діяльності органів досудового слідства.

Результати проведеного дослідження дають можливість реальної оцінки сучасного становища слідчого, організації та умов його праці, а також є підставою для прийняття необхідних заходів щодо підвищення ефективності й поліпшення результатів слідчої діяльності в справі боротьби зі злочинністю.

Внесені автором пропозиції можуть бути враховані при підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України, в подальших розробках положень інституту доказування, зміцнення становища слідчого – провідного суб’єкта доказування в досудових стадіях;

Результати дослідження можуть бути використані для підготовки навчальних посібників, методичних вказівок, а також у навчальному процесі при вивченні відповідних тем і спеціальних курсів з кримінального процесу.

Для поглибленого вивчення цієї проблеми доцільно ввести в навчальний процес юрид꫊꾪ꬊ⪱뎫ꭊ檵랫ꮊꪹ뮫ꯊ諾ÿристовуються автором протягом 1998–2001 рр. у викладанні навчальної дисципліни “Кримінальний процес” і спеціального курсу “Проблеми доказування та доказів у кримінальному процесі України” на Кримському факультеті Національного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 11 січня 2001 р. – див. Додаток А), кримінального процесу на юридичному факультеті Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (акт впровадження від 29 січня 2001 р. – див. Додаток Б), а також Південно – Українському інституті при Національному технічному університеті України (Київський політехнічний інститут), (акт впровадження від 20 лютого 2001 р. – див. Додаток В).

Узагальнені висновки дослідження щодо становища слідчого, умов його праці, надіслані до слідчого управління Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим для практичного застосування (акт впровадження від 15 січня 2001 р. – див. Додаток Д).



Особистий внесок здобувача. Наукові результати одержані дисертантом шляхом безпосереднього дослідження, аналізу та критичного осмислення чинного законодавства, наукових та нормативних джерел, а також узагальнення результатів анкетування, практики провадження досудового слідства, судової практики та прокурорського нагляду за 1996-2001 рр.

Вивчено 261 кримінальну справу, в яких проведене досудове слідство та які розглянуті судами на предмет дослідження діяльності слідчого як суб’єкта доказування. Проведено анкетування 238 слідчих і начальників слідчих відділів ОВС, які проходили курси підвищення кваліфікації в Національній академії внутрішніх справ України та 114 підслідних осіб в Сімферопольському слідчому ізоляторі, що дало змогу з’ясувати значне коло питань щодо соціального та правового статусу слідчого, організації й умов його праці, детермінант, що впливають на слідчу діяльність. Використанні аналітичні та статистичні матеріали Генеральної прокуратури України, Головного слідчого управління МВС України, судові рішення, а також власний досвід, набутий під час роботи на посаді слідчого. Вивчено і взято до уваги результати узагальнення слідчої та прокурорської практики українських вчених О.В. Бауліна, В.С. Зеленецького, В. Т. Маляренка та ін.

У порівняльно-правовому аспекті досліджено кримінально-процесуальне законодавство України, Російської Федерації, Республіки Білорусі, Республіки Узбекистану, окремі положення законодавства Німеччини, Польщі, США, Туреччини, Франції, проект КПК України, проект Модельного кримінально-процесуального кодексу (1996 р.) для держав-учасниць СНД.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації обговорені на засіданні кафедри кримінального процесу та міжкафедральному семінарі в Національній академії внутрішніх справ України. Результати дисертаційної роботи доповідалися на першій і другій звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Університету внутрішніх справ / Сімферополь, 14 травня 1999 р., 19 травня 2000 р.; п’ятих щорічних історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії держави і права / Сімферополь, Алушта, 3–5 жовтня 2000 р.; науковій конференції “Питання діяльності прокуратури в проекті Кримінально-процесуального кодексу України” в Інституті підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників Генеральної прокуратури України / Київ, 25–26 грудня 2000 р.; Міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” / Дніпропетровськ, 13–14 лютого 2001 р; третій звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ / Сімферополь, 19 травня 2001 р.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 15 статей (без співавторів), із них 8 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, зроблено 5 доповідей та наукових повідомлень.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

ВИСНОВКИ

На підставі узагальнення наукових поглядів, які оприлюднені на сторінках юридичних видань, аналізу оновленого чинного законодавства та слідчої практики, можна сформулювати низку концептуальних положень щодо теоретичного, нормативного забезпечення й практичного вирішення наявних проблем становища та діяльності слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування.

1. Відповідно до чинних норм КПК (ст. ст. 2, 22, 32, 60, 97, 102, 114 та ін.), аналізу понять, що наводяться в юридичній літературі, дисертант визначає поняття “слідчий” (п. 7 ст. 32 КПК) як призначену відповідно до закону службову особу, яка діє на підставі наданих повноважень з метою розв’язання завдань кримінального судочинства шляхом реалізації функції розслідування кримінальних справ у формі досудового слідства.

Зміст цієї функції складають:

– розгляд заяв і повідомлень про злочини та розв’язання питання про порушення кримінальної справи;

– встановлення та дослідження обставин предмета доказування;

– застосування заходів процесуального примусу;

– дача вказівок і доручень у справі, в т. ч. і щодо проведення відповідними підрозділами оперативно-розшукових заходів;

– роз’яснення прав особам, які беруть участь у справі та забезпечення можливості здійснення ними цих прав;

– формулювання попереднього обвинувачення;

– прийняття інших підсумкових рішень у справі.

2. Уточнено поняття суб’єктів кримінально-процесуального доказування та аргументується введення до КПК статті 641 “Мета і суб’єкти кримінально-процесуального доказування” з відповідною їх класифікацією: 1) державні органи та службові особи, на яких законом покладений обов’язок здійснення доказування; 2) особи, які мають право брати участь у доказуванні; 3) особи, які притягуються чи залучаються до участі в доказуванні за рішенням органів і осіб, які здійснюють розслідування чи розгляд кримінальної справи.

На підставі аналізу прав, обов’язків і повноважень, з урахуванням його інтересів у кримінально-процесуальних відносинах, слідчого віднесено до першої групи наведеної класифікації.

3. Аргументується висновок про те, що провідна роль в доказуванні обставин предмета доказування та визначенні його межі в досудових стадіях належить слідчому, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Усі інші суб’єкти (наприклад, інші слідчі, органи дізнання, оперативні уповноважені), можуть брати участь у доказуванні лише якщо вони входять до складу слідчої чи слідчо-оперативної групи або ж на підставі доручення слідчого відповідно до ст. 114 чи ст. 118 КПК.

Обґрунтовується необхідність уточнення та доповнення повноважень слідчого (ст. 114 КПК), законодавчого закріплення гарантій його процесуальної самостійності, що буде сприяти успішному здійсненню ним доказування в кримінальній справі.

4. Кримінально-процесуальне доказування в досудовому слідстві визначено як регламентовану законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участі інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел в досудових стадіях з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

Констатується, що кримінально-процесуальне доказування в досудовому слідстві є єдиним законним способом встановлення істини в кримінальній справі та створення передумов для реалізації в суді конституційного принципу презумпції невинуватості особи.

5. Предмет доказування в досудових стадіях визначено як систему передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, що підлягають встановленню слідчим у кримінальній справі та визначають всебічність, повноту й об’єктивність дослідження (ст. 22 КПК). Пропонується уточнити та доповнити зміст предмета доказування (ст. 64 КПК) обставинами, що вказують на наявність чи відсутність ознак і складу злочину (ст. 11 КК), форму вини, мету злочину; виключають провадження в справі, кримінальну відповідальність особи; витрати на стаціонарне лікування особи, винної в учиненні злочину.

6. Для забезпечення практичної можливості реалізації слідчим принципу всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи, межі доказування в досудовому слідстві визначено як необхідну та достатню сукупність доказів, що дає змогу слідчому встановити всі обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі в досудових стадіях.

7. Обґрунтовується положення щодо наявності та здійснення слідчим доказування в першій стадії кримінального процесу, зміст предмета доказування якої визначають: законність приводу та достатність даних, що вказують на наявність ознак злочину, а також відсутність передбачених законом обставин, які виключають провадження в кримінальній справі.

8. Вважається доцільним доповнити КПК окремою главою, в якій передбачити умови та процедуру залучення в доказування в досудових стадіях даних, що отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності.

9. Обґрунтовується висновок про те, що в досудовому слідстві слідчий, як суб’єкт доказування, формулює попереднє обвинувачення на підставі якого тільки прокурор має змогу скласти акт державного обвинувачення (обвинувальний висновок) і направити справу до суду, а потім як сторона підтримувати державне обвинувачення в суді.

10 Аргументується пропозиція щодо введення до кримінального процесу такого суб’єкта як “підслідний“ (особи, яка перебуває під слідством), замість “підозрюваний” та “обвинувачений”, визначаються правові підстави визнання особи підслідною.

11. Дотримуючись конституційного принципу здійснення правосуддя тільки судом (ст. 124), обґрунтовано висновок про те, що слідчий не повинен закривати кримінальну справу з будь-яких підстав, окрім передбачених п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, а також вказується на необхідність внесення відповідних змін до чинного КПК.

12. На підставі комплексного дослідження та вивчення матеріалів слідчої практики, констатується, що діяльність слідчого як суб’єкта доказування перебуває під впливом об’єктивних та суб’єктивних чинників, які детермінують і негативно впливають на слідчу діяльність, перебіг і результати розслідування кримінальних справ. Основними об’єктивними чинниками є високий рівень злочинності, економічна та політична нестабільність в Україні, недостатнє матеріально-технічне забезпечення слідчих підрозділів, прогалини та недоліки правового регулювання кримінально-процесуального доказування, неналежна організація, умови та оплата праці слідчого, розмивання професійного ядра слідства, недостатній професійний та низький освітній рівень слідчих, особливо, слідчих ОВС. У зв’язку з чим вважається за доцільне проведення першочергових заходів:

а) сформування, відповідно до положень Конституції України, єдиної централізованої системи досудового слідства – Державного департаменту досудового слідства України з встановленням підслідності кримінальних справ різних підрозділів за родовими та територіальними ознаками, визначенням обґрунтованого навантаження слідчого в розслідуванні кримінальних справ, залежно від ступеня тяжкості злочинів;

б) розроблення та прийняття Закону України “Про органи досудового слідства”, в якому визначити поняття слідчого – суб’єкта кримінального процесу, вимоги та порядок призначення на посаду, умови проходження служби, процесуальний статус слідчого, а також заходи щодо його правового та соціального захисту, як у період служби, так і після її закінчення;

в) розроблення та впровадження довгострокової Державної комплексної програми професійної підготовки слідчих і Програми підвищення кваліфікації;

г) виключення фактів призначення на посаду слідчого осіб, які не мають вищої юридичної освіти, а також практики призначення осіб виконуючими обов’язки слідчого за рахунок інших посад та розслідування ними кримінальних справ зі складенням обвинувального висновку.

13. Визначення протидії процесу доказування в розслідуванні кримінальних справ як сукупності активних і цілеспрямованих дій заінтересованих осіб з метою перешкодити залученню фактичних даних та іншої інформації в процес доказування, а також виключення, нейтралізації чи знецінювання наявних доказів у кримінальній справі.

Для подолання протидії процесу доказування в досудових стадіях, визначаються заходи організаційного та правового характеру, пропонується доповнити КПК нормою щодо провадження слідчих дій в примусовому порядку, а також передбачити відповідальність за несвоєчасне та неякісне виконання вказівок та доручень слідчого службовими особами органів дізнання та підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж, 1980. – 252 с.

  2. Аленин Ю.П. Выявление и расследование очагов преступлений: теория и практика: Монография. – Одесса: юридический институт ОГУ, 1996. – 267 с.

  3. Аленін Ю.П. Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів: Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Харків, 1997. – 48 с.

  4. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа. Изд-во ХГУ, 1974. – 65 с.

  5. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Харьков, 1997. – 60 с.

  6. Аристотель. Сочинения в 4-х томах. Т. 2. – М., 1978. – 685 с.

  7. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 177 с.

  8. Баулін О. До встановлення правового інституту процесуальної незалежності слідчого // Право України. – 1997. – № 7. – С. 15–16.

  9. Баулін О.В. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., – 2000. – 20 с.

  10. Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. – К.: «Лыбидь», 1991. – 142 с.

  11. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. – М.: Юрид. лит., 1991. – 208 с.

  12. Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания // Советское государство и право. – 1991. – № 8. – С. 98–105.

  13. Белкин А.Р. Теория доказывания. Научно-методическое пособие. – М.: Изд-во НОРМА, 1999. – 418 с.

  14. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Криминалистические средства, приемы и рекомендации. В 3 т. Т. 3. – М., 1979. – С. 80–85.

  15. Белкин Р.С. Профессия – следователь (Введение в юридическую специальность). – М.: «Юристъ», 1998. – 168 с.

  16. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств: сущность и методы. – М.: Изд-во «Наука», 1966. – 295 с.

  17. Белозеров Ю.Н., Белейкин В.Л., Бородин С.В., Гуткин И.М., Сергеев А.И. Советский уголовный процесс. – М.: Юрид. лит., 1984. – 448 с.

  18. Белый Н.А. Процессуальное положение подозреваемого в уголовном процессе (по законодательству Украины и Молдовы): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1995. – 20 с.

  19. Беляев А.А., Волгарева И.В., Кропачев А.М. и др. Криминология: Учебник / Под ред. В.В. Орехова. – Санкт-Петербург: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1992. – 216 с.

  20. Берназ В.Д. Ризик як елемент психологічної характеристики слідчої діяльності // Науково-практична конференція “Використання сучасних досліджень науки і практики у підвищенні ефективності боротьби зі злочинністю”. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2000. – С. 160–165.

  21. Бойко В.Ф. Стан здійснення в Україні правосуддя в 1998 р. та завдання по удосконаленню організації роботи судів // Право України. – 1999. – № 3. – С. 3–8.

  22. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: «ИНФРА», 1999. – VI. – 790 с.

  23. Бурмистров В.А., Савонюк Р.Е. Правовая реформа и вопросы уголовного судопроизводства / Материалы II Украинской научно-практической конференции «Студент и преподаватель». – Симферополь, 1996. – С. 50–54.

  24. Васильев В.Л. Психологические основы организации труда следователя: Учебное пособие. – Волгоград, 1976. – 56 с.

  25. Врублевський О.С. Примусове провадження слідчих дій: пропозиції до проекту КПК України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1999. – № 3. – С. 175–182.

  26. Врублевський О.С. Судовий контроль за примусовим провадженням слідчих дій // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Науково-дослідний інститут “Проблеми людини”, 1999. – Т. 12. – С. 128–133.

  27. Всеобщая декларация прав человека // Права Человека. Основные международные документы. Сб. документов. – М.: Международные отношения, 1990. – 160 с.

  28. Галаган А.И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно опасных деяний лиц, признаваемых невменяемыми. – К.: Изд-во КВШ МВД СССР, 1986. – 84 с.

  29. Гевко В.В. Використання непроцесуальної інформації під час доказування у стадії попереднього розслідування: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996. – 20 с.

  30. Гончаренко В.И. Использование данных естественных технических наук в уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа: Изд-во при Киевском ун-те, 1980. – 157 с.

  31. Гончаренко В.И. Использование звукозаписи, фотографии и киносъемки в уголовном судопроизводстве. – К., 1980. – 140 с.

  32. Гончаренко В.И. Научно-технические средства в следственной практике. – К.: Вища школа, 1984. – 149 с.

  33. Горский Г.Ф. Выявление и изучение причин преступности. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1964. – 94 с.

  34. Горский Г.Ф. Научные основы организации и деятельности следственного аппарата в СССР. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1970. – 208 с.

  35. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1978. – 303 с.

  36. Гошовський М.І. Характер і розмір шкоди, завданої злочином, як елемент предмета доказування в кримінальному процесі України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Львів, 1997. – 24 с.

  37. Григорук Н. Пожизненная аксиома Фемиды // Человек и Закон. – 2000. – № 12. – С. 14–19.

  38. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981. – 192 с.

  39. Давлетов А.А. Основы уголовно-процессуального познания. – Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1991. – 152 с.

  40. Давлетов А.А. Уровни уголовно-процессуального познания // Проблемы совершенствования уголовно-процессуального законодательства: Межвуз. сборник научных трудов. – Свердловск, 1985. – С. 9–16.

  41. Доброчинський С.Б. Правосуддя отримало захист // Міліція України. – 2000. – № 10. – С. 14–15.

  42. Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности. – М.: Изд-во «СПАРК», 1996. – 111 с.

  43. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя. Правовые и организационные проблемы. – К.: Наукова думка, 1984. – 184 с.

  44. Дубинский А.Я. Основания к прекращению уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учебное пособие. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1973. – 123 с.

  45. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учебное пособие. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1975. – 131 с.

  46. Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел: Учебное пособие. – К.: Изд-во КВШ МВД СССР, 1987. – 84 с.

  47. Дубинский А.Я., Сербулов В.А. Привлечение в качестве обвиняемого: Учебное пособие. – К.: НИ и РИО Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1989. – 56 с.

  48. Дубинський А.Я. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі // Радянське право. – 1983. – № 1. – С. 57–61.

  49. Дулов А.В., Гранович Г.И., Лапин А.В. и др. Криминалистика: Учебное пособие / Под ред. А.В. Дулова. – Минск: НКФ «Экоперспектива», 1996. – 415 с.

  50. Європейська Конвенція з прав людини. – К: Українська Правнича Фундація, Рада Європи, 1997. – 38 с.

  51. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. – М.: Юрид. лит., 1961. – 204 с.

  52. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.

  53. Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9.– Ст. 62.

  54. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. // Голос України. – 2001. – 5 липня.

  55. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001 р. // Голос України. – 2001. – 28 серпня.

  56. Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.

  57. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

  58. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

  59. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20 (із змінами та доповненнями).

  60. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303 (із змінами та доповненнями).

  61. Закон України “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 360 (із змінами та доповненнями).

  62. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793 (із змінами та доповненнями).

  63. Закон України “Про службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382 (із змінами та доповненнями).

  64. Закон України “Про статус народного депутата” від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17 (із змінами та доповненнями).

  65. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 8. – Ст. 56 (із змінами та доповненнями).

  66. Закон України “Про судоустрій України” // Відомості Верховної Ради України. – 1981. – № 24. – Ст. 357 (із змінами та доповненнями).

  67. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963–1995 рр.): Iз змiнами та доповненнями. за станом на 1 липня 1995 р.: [У 2 ч.]. – К.: Укр. Правнича Фундація. Вид-во “Право”, 1995. – Ч. 2. – 412 с.

  68. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963–1997 роки). – Сімферополь: “Таврія”, 1998. – 712 с.

    ч. 1 ч. 2 следующая страница >>
    скачать файл

    Смотрите также: