скачать файл
ч. 1 ч. 2 ... ч. 6 ч. 7

ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ

Філософію цікавлять лише ті предмети, які за своєю природою тіеио пов 'язані із самим фокусом дійсності. Перш за все, філософія аналізує людське знання про реально існуючі речі та цікавиться тим ступенем достовірності, який може бути тут досягнутий.

Дитрихфон Гільдебранд



Філософія відрізняється від науки не в тому значенні, що апелює до відірваних від життя тверджень, а в тому, що максимально вірно виражає Ті зміст.

Карл Ясперс



Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та само­ствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філосо­фія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер .знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософ­ського знання. У кінцевому підсумку філософія постас як глибинне і непереборне прагнення людської душі до прозорості п осмисленості підвалин власного буття.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

* СВІТОГЛЯД - сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин зі світом, що виконує функцію людського самоусвідомлення та світооріснтуваннн.

* ФІЛОСОФІЯ (з давньогрец.: любов до мудрості) - теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.

* РЕФЛЕКСІЯ (з лат.; загинати, обертати) - унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.

* КАТЕГОРІЇ (з давньогрец; демонструю, виявляю) -гранично широкі, вузлові поняття пев­ної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.

* ФІЛОСОФІЯ. РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (наука) уособлює здатність розуміти, мистецтво - здатність переживати дійсність, релігія - здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними печатками буття.

1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення

Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все, тим, що # філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, із чим би ми не мали справи - з природою, творчістю, наукою, пізнанням - * ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки

егоїстична, що власний голос заглушує їй "грім небесний", а в тому, що ♦ реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт із нами, із нашим сприйняттям.

Людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу ^діяльність, ^ працю, впізнання, ^експерименти, О фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням, або слова Ф. Ніцше про те, що все є лише проявами життя. За влучним висловом М. Хайдеггера, людина є "отвором у бутті", бо на рівні людини та через людину глибинні потенції буття вперше виходять у своє виявлення.

Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням, універсуму, вона сама виявляє себе над­звичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене Існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р. Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів).

Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.

% 1. Першою особливістю людини виступає ЇЇ розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.

* Розумність людини - це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.

^ 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.



Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах пітас, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти " з людського суспіль­ства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін.), не кажучи вже про опану­вання культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Звичайно, і тут ми бачимо, що народжується саме людина, проте ми розуміємо, що її життя не може бути зведеним до життя її організму, і яким саме життям вона проживе, того особливості її анатомічної будови не визнача­ють. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.

^> 3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покла­дена на неї саму " (Ж. -77. Сартр); "Людина - це передусім про­ект... "(Ж.-П, Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.

Ч> 4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універ­сальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвине­на людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з огляду на це лю­дина "відкрита "майбутньому, тобто може створювати принци­пово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсаль­ності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції в популяцію діють одно-

манітно, а людська історія являє собою досить швидку й дина­мічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої про­грами життєвих здійснень людини все це було б неможливе. " ♦ 'Гой факт, що людина с істотою неспеціалїзованою, що вона не ре­алізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, мас не лише позитивне значення, а п спою не дуже приємну сторону: наданої програми жи ітя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сфор­мулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому - чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку такозіс буде не зовсім належати саме ціп людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспецїалізованою, а тому вільною та універ­сальною. Вона "може бути всім ". але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення, % 5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (при­наймні - свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе зна­чення: життя надасться людині лише один раз, тому ціна жит­тєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можли­вість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси - знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом ". "Міра життя - не в його тривалості, а в тому, як ви його використали ".



Людина сучасної цивілізації майже ніде не стикається з природою в ЇЇ пер­вісному вигляді: її оточують переважно штучні створіння, результати її праці, пізнання, наснаги. Внаслідок того людина прогресус не за рахунок змін в організмі, а за рахунок розвитку власної діяльності, за рахунок удоскона­лення соціокультуриих надбань. Але ось тут слід звернути увагу на надзви-

чайно важливий факт: річ у тім, що павички людської соціокультурної діяльності не передаються генетично. / це пояснюється тим, що предмети культури не становлять частини людського організму, існують поза ним, а генетично передаються лише відомості про будову організму.

*Ютже, народжуючись, людина, для того щоб стати .іюдиною, повинна опанувати способи соціокультурної поведінки, навчитися діяти з допомогою предметів культури. Вона має навчитися прямої - ходи, їсти з посуду, розмовляти, писати, водити автомобіль та ін. Буття людини (саме як людини) тримається на людському зусиллі, люд­ській активності. Ми є людьми настільки, наскільки утримуємо себе в людському статусі буття. Якщо ж ми чомусь не робимо таких зусиль, то, як кажуть, "спускаємося на дно " суспільного життя, певною мірою втрача­ючи людські якості. Отже, лише прилучення до культури, але прилучення внутрішньо активне, дійове, вольове та свідоме, робить нас людьми.

Розглянуті особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, шоби бути людиною, треба, звичайно, людиною наро­дитися; проте ця умова є необхідною, але недостатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у І те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбав-' ленІ знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама по­винна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки в кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися влас­ним життям. Історичне покликання та глибинне виправдання філо­софії полягає саме у тому, щоб виробити і падати людині інтелек­туальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.

1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія

На основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного жит­тя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого само­утвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною терм­інологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть роз­мову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом).

У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: лю­дина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлю­вати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в сві­ті. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні за­сади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. ♦ Отже, світогляд постає формою загального людського самовиз­начення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень лю­дини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знан­ня про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;

б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інте­лектуальних утворень, таких як ^знання, *$ бажання, ^ін­туїцію, ^еіру, ^надію, ^життєвімотиви, ^л/етг^таін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ

(За німецьким філософом І. Кантом)

Місце людини в світі І

Що я

можу

знати ?

Що я

маю

робити ?

На що я можу спо­діватися ?

Що таке людина ?

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей Із серйозними пси­хічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський ха­рактер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різно­манітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перера­хувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.

* Типологія світогляду - це не просте перерахування його можли­вих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на ос­нові яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогля­ду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світог­лядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спіль­них ознак:



За носієм

За рівнем світо­бачення та усвідомлення

За історичними епохами

- За морально '■ • _ ціннісними орієнтирами

індивідуальний

+ усвідомлений

т архаїчний

* егоїстичний

колективний

неусвідомлений

ш античний

* альтруїстський

груповий

частково усвідомлений

і середньовічний

* гуманістичний

національний

буденний

ренесансний

# антигуманний

регіональний та ін.

сформований на засадах наукових знань

т світогляд XXст.

* цинічний




філософський та ін.




шовіністичний та ін.




За будовою розрізняють світогляд > цілісний, > фрагментар­ний, > внутрішньо злагоджений, > суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - > реалістичний, > фан­тастичний, > викривлений, > адекватний дійсності; за ставлен­ням до визнання існування вищих сутностей - > релігійний, > скептичний, > агностичний, > атеїстичний. Дуже поши­реною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світо­глядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарак­теризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можли­вість зрозуміти, шо це зробити не просто і не легко.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духов­ного освоєння світу, яка покликана;

Інтегрувати людину у світ;

надати їй найперших життєвих орієнтирів;

подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоюс через батьків, оточення, соціальні зв'язки вітогляднІ уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знас про існування світогляду, проте у деяких життєвих ситуаціях уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною й у більш простих та буденних ситуаціях, наприк­лад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те. якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозво­ляють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд петюто рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відпо­відно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світо­глядних орієнтуваннях.

^ Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.

Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визна­чені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутріш­ніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетич-ною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати -це не просто думати про світоглядні проблеми, а • усвідомлю­вати їх необхідність, • їх зв'язки, • їх сторони, • характеристи­ки та •складові, виражені через певну термінологію.

* Отже, філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути ^> ар­гументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.

Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження -світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.

Світогляд у цілому постає духовним грунтом для виникнен­ня та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої пробле­ми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світогляд­них уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень ос­мислення, вираження та розв'язання.

1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія

Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світо­гляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.

На перший погляд може здаватися, що міфи - цс казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та нссохоплгаючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфо­логічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього з усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи роз­повіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку в де­яких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.

Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можли­вою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до про­никнення в особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними і а недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.

Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини з природою: дав­ня людина поставала майже органічною частиною природ­них процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та вла­стивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у при­родних явищах наміри, бажання, прагнення.

Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між люди­ною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.

Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів.

Означена сфера заснована на технологіях людської діяль­ності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як будь-які соціально вироблені способи та проце­дури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мислен­ням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксо­вані пункти власного руху до певних результатів.

Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із по­явою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідо­мість починає руйнуватися.

Міф розкладається, й із нього виділяється ціла низка напря­мів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивіліза-ційно розвинених суспільств.

, раціональні знання (пранаука) мистецтво

релігія ^ фольклор

етичні норми та правила правові уявлення філософія

Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони праг­нуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо ди­ференційованими та частковими.

Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу від­чуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологі­чною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своє­рідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його техні­зації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями. # Отже, можна зробити висновок про те, що історично фічософія ви­никла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду: причиною її виділення постало формування дискурсивно­го, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгор­нутого - типу мислення.

Звідси випливають деякі суттєві відмінності між: фпіософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають мож­ливість краще зрозуміти особливості філософії.



Міфологічний світогляд і філософія

Міфологічний світогляд <= відмінності => Філософія
Формується і функціонує стихійно Постає свідомою та усвідомленою

інтелектуальною діяльністю
Міфологія не мас вечора, Є авторською формою мислення та

її творцем є народ інтелектуальної творчості
Характеризується відсутністю розмежу- Знаменує виділення людини із природи, а

вання і протиставлення світу й людини постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини

Міф розповідає про явища оточуючого світу. Пояснює свої твердження
Міфологічна свідомість є синкретичною, Характеризується дискурсивним,

тобто бачить світ цілісним, універсальним тобто аналітико- синтетичним мисленням

1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономно­го характеру розвитку. Перша частина цього терміна похо­дить від слова "філд" -схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із

двох слів і буквально означає - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любо-мудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Розглядаючи історичні корені філософії', ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розумін­ня та визначення предмету філософії. Цей факі має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані іасоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би вико­нати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити іх основні можливі вияв­лення і на цій основі сказати людині, що попа с і що їй належить родити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато є чому незавершеною, або, як кажуть у науці, ''відкритою системою знання".

* Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, чим вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постас перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона за­свідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромог­лося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "спшртовий майданчик" для руху в майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"людського універсуму, тобто до­помагає людині зорієнтуватися у влааіій реальності та отримати певні інтелектуаіьні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозво­ляє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

її предмет є історично змінним, оскільки історично змінни­ми постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окрес­лити "топографію " людськості;

філософія постас своєрідною формою збереження та забез­печення історичної неперервності людської свідомої само-ідєнтифікації.

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та в акту­альному стані всі основні виявлення людини як людини.

Саме тому Р. Декорт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історич­ного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (викорис­товуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через цс філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті віч­ного, характерного для людини усвідомлення, айв аспекті конкрет­них окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здо­бутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме " сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органіч­на частина давньої цивілізації.

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробу­вати окреслити характерні риси філософського мислення, які до­зволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснен-кя. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, мож­на виділити такі найперші риси філософського мислення.

Риси філософського мислення:

- Має рівень гранично широкого узагальнення(категорії принципи ), що виходить на межу буття і небуття

- Постає формою людською самоусвідомлення, мислення під кутом зору людини, її життєвого вибору

- Окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути

- Є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність

- Постає внутрішньо зв’язним , логічно послідовним, аргументованим

- Прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття

Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона пройнялася рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

# Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам. не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.

Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідне­ності із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.

# Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсив­ному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена на­ука мас відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та до­слідження, який посіпає частиною реальної дійсності, а предмет філо­софії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично зліінним. Окрім цього, лише філо­софії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обме­женими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати ЇЙ надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про ста­новище людини в світі та можливості її самовизначення.

# Філософія та мистецтво схожі мім: собою в тому, що вони пода­ють дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено: окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво нада­ють суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осяг­ненням світу, а мистецтво подає його через почуття та пере­живання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній об­раз. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глиби­ни процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у відповідному розділі).

# Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різнови­дами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль жит­тєвого наставництва, проте релігія базується па вірі, тобто на бе­зумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись па дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціаль­ний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філо­софія ж була та залишається інтелектуальною формою світо-осмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини пи­тання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Отже, філософія постає безумовно своєрідного, особливою формою

людського світо осмислення, формою, яка не дублює інші напрями

а та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському ро-

* зумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та залиша-

• ючись при цьому суто людською справою і до певної міри показ­ником того, чого саме досягла людина на певний момент свого істо­ричного самоздійснення.

1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються й основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.

Сферами реальності<=визначається <=Структура філософського знання

| |->онтологія

|->природа, світ, космос --------------------------------- |->натурфііософія

| |->космологія

|

| |-> соціологія



| |-> соціальна філософія

|->суспільство та суспільна історія ------------------ |-> філософія історії

| |-> культурологія

| |-> етнофілософія

|

| |-> філософська антропологія



| |-> антропософія

|->сама людина з ЇЇ особливостями, здібностями,-- |-> структурна антропологія

| властивостями |-> соціобіологія

|


| |-> ноологія

| |-> логіка |->

| |-> гносеологія

|->сфера духовних або інтелектуальних процесів---|-> етика

| (сфера свідомості) |-> естетика

| |-> філософія релігії

| |-> філософія права

| |-> історія філософії

На основі осмислення природи, світу виникають та форму­ються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

# Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найперши­ми постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов 'язана із буттям.

# Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. при­рода), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу пе­реважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі нона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскіль­ки останні перебувають в органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі.

# Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поста­вати і як: філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породжен­ня) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.

На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).

# Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX ст., хоча намагання осмислити закономірності їх роз­витку присутні у фіюсофїїз давніх часів. В своєму реальному розвит­ку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соці­ального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологію сім'ї.

# Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв 'язків су­спільства та природи, сусппіьства та людської індивідуальності по­ступово визначилися як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.

# Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного про-цесувания, куди прямує історія, хто є її суб 'єктом, чи існують закони людської історії?

# Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспиьному життю надає культуротво-рення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.

# Етнофілософія - це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етніч-



ної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.

Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інко­ли - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інко­ли зараховують структурну антропологію та соціобіологію.

# Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати люди­ну у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмін­ність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін.

♦ Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічпу функцію та причи­ни саме таких її виявлень. На думку антропософіє, лише таке осмис­лення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі.

# Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкрет­ний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей лю­дини, який слід виокрелшти із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини.

♦ Соцюбіологія, яку сьогодні інколи додають до дисциплін антрополо­гічного напряму, - наука про те, як змінюється людина під впливом соці­альних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціаль­них факторів на людину, на ЇЇ вихідні властивості було б невиправда­ним, а тому п не можна сьогодні не враховувати міркувань та резуль­татів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.

Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духов­ного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є най­більшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплі­нами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомле-ною, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди

входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естети­ка, філософія релігії, філософія права, історія філософії.

♦ Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати всі доведення та аргументації певної філософ­ської концепції.

# Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізна­вальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (тео­рія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).

# Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.

♦ Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійс­ності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.

* Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями при­роди та сутності релігії, досліджує причини історичного похо­дження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.

# Філософія права намагається з 'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.

* Історія філософії збирас історичні досягнення філософії, вписую­чи їх у сьогодення.

+ До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають та­кож "ноо.чогію" як вчення про природу та сутність людської ро­зумності; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.

Отже, філософія на сьоголні є розвиненого та розгалуженою сфе-Ш рою знання; щоб виконати завдання людського світооріентуван-* ця. вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про

основні, найважливіші сфери людського жиггя.



Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції

£> світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обгрун­тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей)

Р> пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем піз­нання філософія озброює людину орієнтирами в пізна­вальній діяльності, критеріями та ознаками правильно­го руху на шляху до надійних, достовірних знань)

£> логічна (філософія сприяє формуванню культури людсько­го мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах)

Г> соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтува­тися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспіль­ного життя і виробити власну соціальну позицію)

П> критична (проявляється в опозиції філософії до емпірич­ної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйну­ванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу)

Р> виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовихо­вання, сприяє посиленню потягу людини до самовдоскона­лення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)

Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.

СУТТЄВО ІвКІ

Висновки


йЬ> Отже, фіпософія є насамперед концептуальним виражен­ням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної куль­тури, вона не зводиться до Інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфіч­ний вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філо­софське знання розкриває реальний та духовний світ люди­ни в їхньому взаємозв 'язку та розвитку, має вільний, кри­тичний, проблемний і творчий характер.

ЮііИіГПЕ


Резюме

® Перед людиною надзвичайно гостро постають питаним про її життєве самовизначення внаслідок найважливіших особливостей її становища в світі - таких, як її розумність, неспеціалізоваиість, універсальність, володіння свободою, усвідомлення неповторюваності власного життя; філософія і є основною формою інтелектуальної діяльності, яка покли­кана надати людині свідомі засоби такого самовизначення.

© Оскільки потреба у Життєвому самовизначенні характерна для всіх лю­дей, проте не всі люди с філософами, то найпершою формою людського життєвого орієнтування настає світогляд, що являє собою сукупність уявлень про місце людини в світі; філософія ж є теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичний аналіз світоглядних уявлень з ме­тою поглиблення їх достовірності і надійності.

Ф Історично першою формою світогляду була міфологія, яка характери­зувала ту стадію людського самоусвідомлення, на якій не існувало чіткої якісної межі між людиною та природою; така межа виникає та рельє­фно окреслюється тоді, коли починає потужно розвиватися сфера соц­іально-культурних процесів; цей розвиток приводить до появи дискур­сивного мислення, на якому і базуються філософські знання.



® Оскільки у фіюсофп йдеться про засади людського буття, вона постає відкритою системою знань; у порівнянні з наукою, мистецтвом та ре­лігією розкриваються такі характерні риси філософського мислення, як виведення своїх міркувань на гранично широкий рівень узагальнення, аргу-ментованість та внутрішня єдність, саморефлексивність, індивідуалі-зованість, готовність постати формою свідомого вирішення людиною своєї життєвої долі.

© Оскільки найпершими сферами, із яких філософія бере життєві людські орієнтири, постають природа, суспільна історія, людина та свідо­мість, то вони ж стають основою для виділення структури та функ­цій філософії.



[?) Питання для обговорення на семінарському занятті

1. Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизна­чення.

2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.

3. Особливості історичного формування філософії та характерні риси філо­софського мислення.

4. Структура і функції філософського знання.

36 ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ

Й Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт

/. Світогляд і філософія як форми людського самовизначення є світі.



2. Світогляд і філософія: порівняльний аналіз.

3. Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.

4. Особливості історичного зародження філософи. Філософія і міфологія.

5. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.

6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.

7. Соціальна функція філософії.

СШ" Завдання для самостійного опрацювання і закріплення

матеріалу з теми



Завдання 1. Розкрийте зміст поняття світогляду й окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.

Завдання 2. Назвіть і охаракі еризуйте основні складові світогляду як інте­лектуальної форми людського самоусвідомлення.

Завдання 3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філо­софського світогляду.

Завдання 4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософсь­кого мислення.

Завдання 5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.

Завдання 6. Спробуйтевизначитипредмстфілософіїтаобгрунтуватийого розуміння.

Завдання 7. Розкрийте зміст основних функцій філософії.

Завдання 8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світо­гляду.

Ші Додаткова література з теми

1. Канке В.А. Фнлософия. Историческиіі и систематический курс. - М.. 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф- Очеркн античного символизма и мифологіш. - М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной философии. - М., 1995.

5. Мамврдашвияи М.К Как я понимаю философню. - М., 1990.

6. Мир фимсофии.Кянта для чтения: В 2-х ч. - М., 1998.

7. Мифьі народі)* мира. Знцик.топедия: В 2-х т. - М.. 1992.

8. Орпіега-и-Гасш X. Что такое философия ? - М.. 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - 2-е ичд.. перераб. и дополи. - М,. 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. - М.. 2000.

11. Філософій; Курс лекцій. - К., І 994.

12. Фіиасофия. Учебник / Под рсд. В.Д.Губина. - М.. 1997.

ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ. ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ 37

'

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

*

... Ми відчуваємо, що Схід - це щось дуже своє­рідне й відмінне від нашого західного світу...

Сергій Ольденбург

У мудрості Сходу та Заходу ми бачимо вже не ворожі сили, а полюси, між якими пульсує життя.

Герман Гессе



XX століття особливо гостро поставило питання про буттєві засади людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковий, афо­ристичність думки та іи.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософсь­ка думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до безпо­середнього зображення місця людини у світі, ніж: західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки філософсь­кої думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

СУТТЄВО ІВКІ



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

^> особливості та характерні риси західного та східного

типу цивілізацій; "Ь найперші джерела філософської думки Стародавньої

Індії та Стародавнього Китаю; 'Ь найперші проблеми, які ставила та вирішувала

давньосхідна філософська думка.
н О

^ порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу;

^ виділяти у філософських текстах саме те, що є харак­терним для східного типу мислення;

^ оцінювати світоглядну цінність ідей дааньосхідної фі­лософії.

♦ умови й особливості зародження і можливі форми вираження світоглядної проблематики;

♦ особливості східного та західного філософствування та їх певну взаємодоповнюваність;

♦ багатовимірність як людського світосприйняття, так і теоретичного осмислення світу.

[_| План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

2.1. Проблема "Схід-Захід" в сучасній філософії та культуро­логії'. Особливості східного та західного типів філософствування.

2.2. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософсь­кої думки Стародавньої Індії.

2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософсь­кої думки Стародавнього Китаю.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

* ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОГРЕСИСТСЬКИЙ ТИПИ ЦИВІЛГІАЦҐЇ -характеристики цивілішціп за їх фундаментальними ціннісними установками, запро­поновані РеНС Геноном: тридицюналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цін ус новації і більше орієнтована на майбутне. Траііиціоиалістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогре-систеькі - для західних.

* ДУХОВНИЙ КАНОН ЖИТТЯ, або канонічне джерела - у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом. ча«>и і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу -регулятора життєдіяльності .іюдеп в усіх сферах суспільного життя ! "Веди" - у Стародавній Індії, "П'ятикнизісжя" - у Старо­давньому Китаї, "Коран " - .і- мусульманських країнах/,

* САНСАРА - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлених про переселений душі з тіла в інше прц йоги смерті: душа, на відміну від тіла, вважається безсмерт­ною. Подальше дня душі втілення може підносити або знижувати статус попереднь­ого життя залежно під добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сані-ара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блу­кання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячо­ліття до Р.Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.

* КАРМА ■ в уявленнях про сансару - закон універсального причиннпго зв'ьїку, згідно і яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втпеннях.

* МОКШа - етан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які г своїх життєвих втіленнях запобіг.ш злу, чинили лише благодіяння.

* БРА ХМ А II - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.

* А ТМА Н - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.

* ДАО - вихідне поняттп філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю. Ісрогиф, що позначає "дао", поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосиїмі всеохатюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, "дао" - закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.

* НЕЕО І ЗЕМЛЯ - у давньокитайських уявленнях про світ - універсальні сутності. що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо - це сфера чистих, ідеальних, пра­вильних, вічних рухів та явищ, земля ■ сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тону

людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього Китаю - "Піднебесна країна".

2.1. Проблема «Схід-Захід» в сучасній філософії

та культурології. Особливості східного

та західного типів філософствування

Проблема "Схід-Захід". на думку багатьох дослідників культури, с однією з наскрізних для людства. Уже давньо­грецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом ■* у спо­собах життя, * характері політичного правління і, головне, # у способі світоосмислення.

Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід-Захід" полягає у тому, шо людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним І несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, ► розширю­вати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого - ► намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.

Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проб­лема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо в єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно.

Що Еплизає на виникнення та прояви такої неоднознач­ності? Чи означає це, що сама реальність світу є багатовимір­ною? Чи, можливо, це є свідченням лише того, що людське мислення мас певну свободу власних дій і що воно не підпоряд­коване прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? На­решті, як можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? - Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порів­няння західного та східного типів філософствування.

В історії самоосмислення та філософствування особли­вості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні).

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізації

Західні цивілізації

Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.)

Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм)

Активізм, прагнення змінювати дійсність

Цоліінування індивідуального над загальним

Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення

Східні цивілізації

Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери

Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиц іонніїзм)

Самозаглиблення, прагнення від­датись природному ходу речей

Домінування цілого (загального) над індивідуальним

Образний, притчовий, афористичний стиль мислення

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрас­тних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивіл­ізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики молена віднести і до особливостей західної і



східної філософій. Так, східна ^філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерелаГшо регламентують функціонуван­ня всіх сфер суспільного життя {Коран, Веди, китайське П'яти-книжжя), оцінує найбільше те, що освячене віками, ^намага­ється підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчини­ти індивідуальне в світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального по­вчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аншгГгичних"д^сліджень, теоретичних системати­зацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із пев­ної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку з цим західна філософія має пере­важно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу антич­ного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлений вихідних ідей східної та західної філософії допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундамен­тальні особливості. .

Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме_західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала при­вабливий образ "гуру" - духовного вчителя, наставника життя: чому захі­дна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше про­сякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний харак­тер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філо­софів, які вважають, шо зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана. її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід врахо-в\ вати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним шів-ілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції.



незацікавлєне духовне само загл иблення

* Протистояння "Схід-Зихід" не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно с папвплиеовішим і контраст­ним. Певною мірою з цим протистоянням /гов язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв 'язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури І філософії.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незро­зумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі?

Насамперед не може не викликати симпатій властивий

пояче розчинення інди- .

війуального в загальному СХІДНІЙ ДуМЦІ МОМЄНТ

незацікавленого ду-перейувшшя в полоні ховного самозаглиб-



лення, якогось невтом­ного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця "незацікавлена відсторопеність" - вічна таємниця східної філософії.

По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної муд­рості досягти стану повного розчинення індивідуального в загаль­ному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, пер­вісну світову тишу. Гермам Гессе, німецький письменник і зна­вець східної думки, окреслював зазначений момент так: "Коли власне "Я" буде цілком подолане п умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в людсь­кому єстві, найпотасмніше, що вже перестало бути власним "Я", - прокинеться велика таїна".

Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав, що це зосередження на порожнечі приводить до ефекту надзвичайної чутливості до

найдрібніших проявів реальності: "Завдяки відірваності від усього, що затор-кує відчуття, чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні - падіння шпильки або тріск - супроводжуються напсильнішим і дале­косяжним відлунням..". Ця велика світова тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвоїдрібниці до рівня всесвітньої події. Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова, залишаючи нас у полоні чистих сенсіе. Наприклад: "Одногоразу Чжуану Чжоу наснилося, що він-ме­телик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усьо­го серця і не усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався що він - Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він - метелик, чи метеликові, що він - Чжоу. Це й зветься перетворенням речей...".

# Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філо­софії дають можливість західній філософській думці краще усвідо­мити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в люд­ському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії Старо­давньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерва­тизм, які були притаманними мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток фіюсофської думки. Скажімо, необхідність "культурноїреволюції"у Китаї 70-х рр, XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філо­софії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайсь­ка філософії були продуктами своєї епохи І мали відповідні особли­вості свого розвитку.

2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфо­логія, викладена у "Ведах" - збірниках міфів.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.)- Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філо-

софії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше пере­плетена із іншими сферами життя та духовної діяльності сус­пільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спира­лась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класи­фікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса-бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Старо­давньому Китаї.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди " (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення

давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду най­цікавішими є тексти під назвою " Упанішади'' (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).

Упанішади містять:

- найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження первинного духу: виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть



невід 'ємні одне від одного)

- трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман)

- певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)

- позитивну оцінку ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу

- думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми

- міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Старо­давньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового са­мовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філо­софсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення

людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

♦ Джайнізм (від слова "джіиа" - переможець) закликає людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаці­ям. Якщо людина здатна це витримати та ще п не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

* Йога також: ставила перед людиною подібну мету, але шля­хом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога",), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Знач)чим досягненням йоги (засновник -Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікро­космос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінєрало-лю-дипи", "рослино-людиии", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі - "людшю-людикі". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння лю­дини як саморухливої та самоорганізованої системи.

# Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки по­стає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаута-ма Сіддхартха з роду Шак'їв (563-483 рр. до Р. X.). Життя Га-утами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захище­ний з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ґ "діамантові",) істини.

* Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і дося­гає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, до­ступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони



Основні істини, проголошені

) Гаутамою Оддхартхою

життя - це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)

причиною страждань є бажання і жага життя

припинення страждань можливе лише шляхом подолання жаги життя

шлях до позбавлення страждань є восьми­разовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устрем­ління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильний шлях в житті)

перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою в з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, по­стає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідо­мими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випуст йти дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на по­верхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку час­тину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), заснов­ником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнту­ватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

"пракріті", або "прадхапа " (природа)

■ та "пуруша " (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємо­дії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті' та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти



санях 'я (обчислення, точне знання)

черват-локоята

(заперечення

існування Бога)

нііяя (в центрі

уваги питання

логіки та пізнання)

вапиіеивка

(шкала сеод>ідного

атомізму)

сам по собі, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пра­кріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (та-мас), енергії (раджас) та прояс­нення (саттва). Останні пород­жують п'ять світових стихій (або елементів): • вогонь, по­вітря, • воду, землю та • ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутні­шим. Проявляючись у людсько­му "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: її прихильники вва­жають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхар-ми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне жит­тя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали лю­дину з її якостями, навіть - людську душу: "... як від змішування частин напоїв виїчикає сила сп'яніння, так із поєднанням зе.ші та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата) ". Зі смертю людини еле­менти роз'єднуються і зникає те, що називають душею.

* Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним-земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представ­ники "черваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги шко­ли ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно роз­глядали => основи та засоби пізнання, => форми умовиводів, => ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділя-

ли на чотири види: • сприйняття, виведення, аналогія та • усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати ЇЇ школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони-одиничні, і виз­начаються як те, що лежить в основі субстанцій".

#Отже, філософські школи та духовій рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ♦ початок буття, ♦ будова світу, ♦ особливості людини, ♦ роль і зміст людсько­го пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблема­тиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людсь­кої окремішності та індивідуального протистояння загальному.

2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю



Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зва­не "П*ятикнижжя"("У-цзінь").

У "Я ятикнижжГ в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської куль­тури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши пер­винне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували іде­альні закони буття, на Землі на­впаки - панують стихійність і випадковість. Китайська дер­жава - це "Серединне царство ", тобто людина і держава по-



Ші-цзінь (Книга пісень або віршів) !-цзінь (Книга змін) Чунь-цю (Книга літописів) Шу-цзінь (Книга історій) Лі-шу (Книга ритуалів}

єднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається мож­ливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних по-чатків буття - Інь і Яи. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Яп - світлий, сухий, активний (чоло­вічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: * вогонь, # воду, * землю, * дерево та # метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії -дерево та метал - вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних симво­лічних елементів світобудови) та більше зануреною у глиби­ну суперечливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні дже­рела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважлив­ішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551 -479 рр. до Р. X.). Це була шко­ла соціально-етичпого спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських сто-^ункїїГта'нбрм ліодськоГповедінки. Конфу-цієві припгісуютьвизначення людини як істо­ти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у люд­ському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудо­вувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність {"де"): "Небо породило в мені де."

Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками мас певні життєві принципи, серед яких обоє 'яжовими є: "жень "-люди­нолюбство; "сяо " - повага до батьків (старших); "лі" - виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов 'яз-кових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і« межах суспільних відносин.



Погляди Конфуція на людину:

Шляхетна людина:- вибудовує свою поведінку відповідно до волі Неба

- в її душі діє доброчинність

- живе за принципами поваги до батьків, людинолюб­ства, виконання ритуалів



ч. 1 ч. 2 ... ч. 6 ч. 7 следующая страница >>
скачать файл

Смотрите также: