скачать файл
ч. 1





КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Динько Олександр Феодосійович




УДК 342.72/73


Зміст і гарантії забезпечення реалізації свободи пересування

людини та громадянина в Україні

Спеціальність: 12.00.02 - конституційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2003


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.




Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, начальник кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.


Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Георгіца Аурел Зиновійович, завідувач кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (м. Чернівці).

кандидат юридичних наук, доцент Лисенков Сергій Леонідович, перший проректор Академії адвокатури України (м. Київ)


Провідна установа — Харківська національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (м. Харків).
Захист відбудеться “_____” ___________о “_____” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.04. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 64).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 64).
Автореферат розісланий “___” __________ 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шукліна Н.Г.


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. З прийняттям у 1996 році нової Конституції України свобода пересування визнана невідчужуваним та непорушним правом людини та громадянина; вона стала об’єктом конституційно-правового регулювання. У статті 33 Конституції України вперше на конституційному рівні кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. На здійснення зазначеного конституційного припису були прийняті нові закони або внесені зміни до чинних. Проте, як свідчить практика, зміст законодавства про свободу пересування ще неповно відповідає об’єктивним тенденціям розвитку суспільних відносин. Певною мірою це пов’язано з недостатнім розумінням значення проблеми державними органами, і, як результат цього, — наявність неефективної системи відпрацювання й реалізації в цілому державної політики у галузі свободи пересування. Нині відсутня науково обґрунтована концепція формування послідовної законодавчої стратегії у зазначеній сфері .

Питання свободи пересування має багатоаспектний характер, а тому є предметом дослідження вчених різних галузей знань, зокрема, демографії, історії, політології, соціології, філософії. Значний доробок у його вивчення внесли такі фахівці як О. Малиновська, С. Пирожков, О. Піскун, І. Прибиткова, Ю. Римаренко, М. Шульга. Серед учених-юристів цю проблему досліджували С. Бритченко, П. Мартиненко, Ю. Тодика, М. Хавронюк, С. Чехович. Серед зарубіжних дослідників дану проблематику висвітлювали Є. Красінець, Р. Муді, В. Потапов, Р. Плендер та інші.

Загалом для вітчизняної науки конституційного права розробка проблеми свободи пересування є новим і недостатньо розвиненим напрямком наукового пошуку. Зокрема, до останнього часу не існувало фундаментальних досліджень змісту і гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Тому вона потребує комплексного дослідження. Це питання особливо актуальне для України як держави, де свобода пересування до проголошення незалежності 24 серпня 1991 року мала політичний характер, регулювалась, головним чином, адміністративними методами.

Наукова розробка теоретичних і практичних питань свободи пересування — перспективний напрямок дослідження в межах конституційного права. Розкриття всіх її аспектів в соціально-юридичному плані сприятиме утвердженню правової держави в Україні з притаманним їй верховенством Конституції і невід’ємними правами та свободами людини і громадянина.

Це важливо не лише для удосконалення національного законодавства України, але й для прогнозування його розвитку з урахуванням вимог міжнародних стандартів захисту і забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Особливу актуальність цьому розвитку надає приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року і визнання нашою державою юрисдикції Європейського Суду з прав людини.

Таким чином дослідження змісту і гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні зумовлено, по-перше, процесом становлення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; по-друге, необхідністю створення теоретичних основ та визначення свободи пересування як однієї з складових в системі конституційного права України; по-третє, потребою вдосконалення національного законодавства України відповідно до Конституції України; і, насамкінець, створенням ефективних механізмів забезпечення реалізації свободи пересування в Україні.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001—2005 рр.” від 5 квітня 2001 року).

Тема дисертаційного дослідження відповідає Державній програмі розвитку законодавства України до 2002 року, затвердженій Постановою Верховної Ради України № 976-XIV від 15 липня 1999 року.



Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття змісту та сутності гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні та на цій основі обгрунтувати прийняття нових законів, внесення відповідних змін і доповнень до національного законодавства України.

Реалізація цієї мети зумовила вирішення таких основних науково-дослідних завдань: простежити зародження та правове закріплення свободи пересування; дослідити державну політику у сфері гарантування свободи пересування на різних етапах розвитку, у тому числі України; охарактеризувати міжнародно-правові стандарти у сфері свободи пересування; з’ясувати правову природу та зміст свободи пересування; розкрити державно-правовий механізм забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні; виробити пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України у галузі свободи пересування.



Об’єктом дослідження є правові відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією свободи пересування як конституційно-правового інституту. Крім цього, частково охоплюються суспільні відносини, які виникають внаслідок обмеження свободи пересування іншими галузями права.

Предметом дослідження є сукупність конституційних, міжнародних, законодавчих та інших правових положень, які регулюють відносини, визначені в об’єкті дослідження, а також діяльність державних органів щодо гарантій реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становить система як загальнофілософських, загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання. В основу методології дослідження покладено визнання верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов’язку держави.

Діалектико-матеріалістичний підхід використаний при розгляді питань теорії і практики державного регулювання відносин, пов’язаних з реалізацією права людини та громадянина на свободу пересування. Порівняльно-правовий метод пізнання використаний при розгляді чинного законодавства України, а також міжнародно-правових документів. Конкретно-історичний метод застосовувався при аналізі історичного розвитку інституту свободи пересування людини та громадянина. За допомогою системного та структурного методів дослідження здійснено аналіз видів пересування, розкрито елементи державно-правового механізму забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Вживання політологічного аналізу та статистичних методів дало можливість дослідити систему гарантій та ступінь реалізації свободи пересування. Використовуючи методи багатофакторності, моделювання і прогнозування, вдалося розробити пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України у галузі свободи пересування.

Комплексний підхід до використання вищезазначених наукових методів пізнання дозволив всебічно розглянути свободу пересування, її місце і роль у системі правового статусу людини та громадянина, в науці конституційного права України.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Дисертаційна робота є комплексним дослідженням змісту та гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Розроблено системний науковий підхід щодо розвитку правових гарантій забезпечення реалізації свободи пересування в сучасних умовах. Враховується з одного боку застосування норм міжнародного права, а з другого — практичне забезпечення реалізації свободи пересування національним законодавством України. При цьому автором проведено історико-правовий аналіз становлення та розвитку свободи пересування з часу виникнення і до сьогодення.

Дисертантом розроблено комплексний науковий підхід щодо розвитку правових гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина на етапі формування демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства, який до цього часу не визначено.

Наукову новизну дослідження становлять такі положення і висновки автора:

1. На підставі комплексного історико-правового аналізу зародження, розвитку, правового закріплення свободи пересування, у тому числі у міжнародно-правових документах, вперше виявлено, що на формування сучасного нормативного змісту свободи пересування вплинув передусім загальний процес розвитку прав і свобод людини. Поступово і неухильно поглиблювалось праворозуміння щодо ролі і місця свободи пересування як одного з природних прав і, відповідно, визначалась спрямована діяльність держави на її забезпечення.

2. Конституційно-правовий зміст свободи пересування у сукупності охоплює як окремі елементи так і має внутрішній (свободу пересування кожного територією України; свободу вільного вибору місця проживання ) та зовнішній (свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в Україну ) аспекти.

3. У контексті статті 33 Конституції України свобода пересування виступає як власне свобода, і як право на свободу пересування. Вони не виключають одне одного, а використовуються спільно, переплітаються з інтересами людини. Таке поєднання дає загальне визначення: право є свобода, яка у необхідних випадках може обмежуватися законом в інтересах національної безпеки, підтримання правопорядку, охорони здоров’я, захисту прав та свобод інших осіб, а також в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Держава правовими нормами має гарантувати свободу пересування, але в межах, визначених Конституцією і законами України. Закон виступає як засіб захисту свободи пересування, а право на свободу пересування як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного та свободою пересування іншого.

4. Сформульовано авторське визначення свободи пересування у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні вона є конституційно-правовою категорією, яка полягає у самостійному виборі фізичною особою варіанту здійснення будь-якого переміщення. Свобода пересування у широкому понятті, крім переміщень, охоплює вільний вибір місця проживання в межах держави, право вільно залишати територію держави, в тому числі свого громадянства або держави постійного проживання, право в будь-який час повертатися до держави свого громадянства або держави постійного проживання.

5. Дослідивши питання про місце свободи пересування в системі права України автор дійшов особистого висновку, що конституційно-правова природа більшості норм, що складають свободу пересування в Україні, дозволяє розглядати її в якості інституту конституційного права України. Проте частину суспільних відносин, які виникають у зазначеній сфері, регулюють юридичні положення інших галузей права. Наприклад, питання реєстрації, обліку населення, відповідальності за порушення законодавства про свободу пересування юридично унормовані адміністративним і кримінальним правом; вільний вибір місця проживання регулюється нормами цивільного та житлового права. З урахуванням викладеного автор вважає, що свобода пересування в Україні є комплексним конституційно-правовим інститутом.

6. Визначено систему правових гарантій реалізації свободи пересування та обставини її обмеження, які становлять розгалужену структуру нормативно-правових та організаційно-правових гарантій. Поняття “гарантії” необхідно розуміти як встановлені законом юридичні, політичні, матеріальні, організаційні тощо умови, що реально спрямовані на здійснення свободи пересування, виконання обов’язків людини та громадянина і забезпечення її охорони від незаконних обмежень і посягань.

Систему нормативно-правових гарантій реалізації свободи пересування та обмеження цих гарантій становлять юридично визначені положення, процесуальні норми, обов’язки і юридична відповідальність. Міжнародні гарантії свободи пересування поділяються на нормативно-правові та організаційно-правові.

До системи організаційно-правових гарантій належать органи державної влади та органи місцевого самоврядування, інші інститути держави.

7. Внесена пропозиція про розробку, прийняття та запровадження у сучасну юридичну практику Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання” який сприятиме удосконаленню та гарантуванню свободи пересування в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації дають можливість з’ясувати наукові засади свободи пересування, структуру правовідносин, які виникають з приводу застосування відповідних юридичних інститутів, а також на основі вивчення міжнародного права з цього питання, досвіду ряду держав світу використати в процесі вдосконалення національної законодавчої бази України, покликаної регулювати процеси, пов’язані з свободою пересування.

Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дисертаційної роботи:

- науково-дослідну (з’ясування характеру і особливостей суспільних відносин у галузі свободи пересування);

- правотворчу (в юридичному забезпеченні прав і свобод людини та громадянина, в процесі формування демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства);

- правозастосовчу (в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів держави, відповідальних за реалізацію свободи пересування, а також у ході реформування цих органів);

- науково-освітню (у процесі викладання дисциплін, спецкурсів, підготовки та перепідготовки кадрів тощо);

- інформаційно-аналітичну (у роботі установ, пов’язаних із вивченням процесів пересування фізичних осіб).

Апробація результатів дослідження. В процесі роботи над дисертацією опубліковано 3 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України. Результати дослідження апробовані автором у виступі на міжнародній науково-практичній конференції, яка відбулася в Україні (Парламентаризм в Україні: теорія та практика (Київ, червень 2001 року)).

Результати дисертаційного дослідження доповідалися на засіданнях кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.



Структура дисертації. Специфіка теми, сформульовані мета та завдання дослідження визначили логічну послідовність викладу матеріалу і структуру дисертації. Вона містить у собі вступ, два розділи, які поділяються на сім підрозділів, висновки, бібліографічні посилання, список використаних джерел (257 найменувань). Обсяг праці складає 183 сторінки, загальний – 220 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження в сучасний період розбудови української державності, аналізується стан її дослідження у вітчизняній літературі, визначаються об’єкт та предмет дослідження, мета і основні завдання, наукова новизна, формулюються ідеї та положення, що виносяться на захист, теоретична й практична цінність роботи, її методологічні, теоретичні і нормативні основи.

Розділ 1 “Теоретико-правові засади забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Ретроспективний аналіз зародження та правового закріплення свободи пересування” комплексно проводиться історико-правовий аналіз виникнення, становлення і розвитку норм права про свободу пересування на прикладі історії розвитку існуючих держав з часів античності аж до розпаду Союзу РСР. Використовуючи різноманітні методи пізнання, розглядається становлення інституту свободи пересування в контексті загального розвитку вчень про природні і невідчужувані права людини.

Виділяється історичний і правовий аспект реалізації свободи пересування, виходячи з вчення юриста Г. Гроція про рівність прав людини як природного стану, що відповідає самій природі. У більш пізній період, незадовго до Великої Французької революції XVIII століття, подальшим кроком уперед в утвердженні прав і свобод громадянина, в тому числі і на свободу пересування, був внесок мислителів-енциклопедистів А. Вольтера, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха. Визначення Ш. Монтеск’є свободи як “права робити все, що дозволено законом”, знайшло свій розвиток в одному з правових пам’ятників людської історії — Декларації прав людини і громадянина 1789 року.

Першим актом, який детально регламентував права і свободи людини, у тому числі свободу пересування, була Велика хартія вольностей, прийнята у середньовічній Англії.

Приблизно у той самий час в європейських державах запроваджується паспорт, а згодом і паспортна система, які стали використовуватися як основний інструмент поліцейського контролю над переміщенням людини.

Історико-правовий досвід становлення інституту свободи пересування до кінця XVIII століття свідчить про існування таких тенденцій: спочатку недопущення іноземців суспільством і державою на свою територію, майже повна нетерпимість до чужинців, сприйняття їх як ворогів – згодом поступове подолання такого ставлення до них. На зміну безправному, беззахисному становищу іноземців приходило наділення їх певним правовим захистом. Забезпечуючи інтереси своїх громадян, держава завжди визначала правовими нормами відповідне ставлення до іноземців з погляду отримання максимального зиску і зведення до мінімуму шкоди від їх в’їзду, перебування на своїй території та виїзду.

Лише з XIX столітті законодавчо та в договірному праві утвердилося, що держава входить в юридичні відносини з чужинцями з моменту, коли вони мають намір проникнути в межі її території. В якості іноземця чужинці не мали права доступу до іншої держави, а остання не зобов’язувалася допускати їх на свою територію, якщо таке право не було встановлене законом або договором. Такі підходи збереглися й донині в міжнародних договорах, конституціях, законах, судових прецедентах.

При дослідженні історії розвитку свободи пересування в період існування радянської влади, висвітлено використання запровадженої державою на початку 30-х років XX століття паспортної системи і прописки як інструменту тотального контролю за пересуванням громадян. Система прописки нормативно розвивалася таким чином, аби пристосувати сферу свободи пересування відповідно до державних інтересів. У своїй основі більше сорока років вона зберігалася переважно у недоторканній формі.

Після проголошення незалежності та формування Україною державності в 1991 році певний час продовжувала діяти загальносоюзна паспортна система. Зараз створена власна паспортна система. Контроль за виконанням громадянами і посадовими особами правил паспортної системи на підставі Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 844 від 14 червня 2002 року, здійснює Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, який діє у складі Міністерства внутрішніх справ України і йому підпорядковується.



В підрозділі 1.2 “Міжнародно-правові стандарти у сфері свободи пересування та імплементація відповідних норм міжнародного права у національне законодавство України” зазначається, що зважаючи на історичний розвиток, основні положення щодо свободи пересування знайшли відображення в міжнародно-правових актах сучасності. Основними документами, які містять право на свободу пересування як одного з природних прав людини, є Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року тощо.

Дослідження міжнародних стандартів у сфері свободи пересування продиктовано тим, що інститут свободи пересування має дуалістичну природу у вигляді двох складових: міжнародно-правову та національно-правову. При цьому особлива увага приділяється питанням удосконалення механізму імплементації на підставі статей 9, 18 Конституції України основних прав і свобод людини, у тому числі свободи пересування, що дасть змогу привести закони та інші нормативно-правові акти у відповідність з вимогами міжнародно-правових документів.

Незважаючи на різні підходи в питанні співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, міжнародне право поступово стає універсальним, а його принципи і норми обов’язковими для всіх учасників міжнародного співтовариства. Тому положення міжнародно-правових документів у сфері свободи пересування стали надбанням нової Конституції України 1996 року, гарантуючи кожному, хто на законних підставах перебуває на території України свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

В підрозділі 1.3 “Правова природа і зміст поняття “свобода пересування” досліджується нормативно-правовий зміст свободи пересування. Він охоплює: 1) свободу пересування кожного територією України; 2) свободу вільного вибору місця проживання; 3) свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в Україну. Останнє є абсолютним для громадян України і не поширюється на: — осіб без громадянства, які не народилися в Україні, але на законних підставах постійно перебувають в Україні; — іноземців, які не народилися в Україні, але тривалий час на законних підставах перебувають на її території; — осіб (іноземців і осіб без громадянства), які народилися в Україні, але не мають її громадянства. В законодавстві України термін “власна держава” стосовно даного права розуміється як країна громадянства.

З наведеного випливає, що свобода пересування має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи вільно пересуватися по території України та на власний розсуд обирати місце проживання (постійне чи тимчасове). Зовнішній аспект полягає у праві кожного залишати територію України, а для лише громадян України — свободу повернення в Україну.

Якщо на процеси пересування не впливати за допомогою правового механізму, то це не зупинить, а тільки сприятиме їх хаотичному характеру. В цьому аспекті виділяється стаття 92 Конституції України, де закріплена норма щодо врегулювання найбільш важливих суспільних відносин, в тому числі процесів, пов’язаних з свободою пересування, виключно законами України.

Наголошується, що положення пункту 10 статті 92 Конституції розвивають і конкретизують загальні норми статті 3 Конституції України, яка закріплює один з головних обов’язків держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Право на свободу пересування належать до тих невід’ємних прав і свобод людини, що зумовлені її природою та не залежать від наявності певного статусу особи в державі, а тому має оберігатися законом.

Якщо взяти слово “закон” у контексті статті 33 Конституції України, то його можна тлумачити у широкому розумінні як законодавчий акт, тобто це всі обов’язкові правила, що регулюють поведінку фізичної особи. Проте у сукупності зі статтею 92 Конституції України, яка конкретизує сфери, що повинні регулюватися юридичним законом, закон у вузькому значенні є нормативний правовий акт, який офіційно прийнятий парламентом і має вищу юридичну силу. Залишається нез’ясованим питання: які наслідки того, що найважливіші суспільні відносини, передбачені статтею 92 Конституції України, будуть невизначеними. Воно чекає відповіді законодавця або у майбутніх рішеннях Конституційного Суду України, як і вся 92 стаття Конституції.

У зв’язку з цим автор пропонує доповнити статтю 92 Конституції України частиною третьою такого змісту: “Верховна Рада України вправі приймати закони також з інших питань, які згідно з Конституцією України належать до повноважень Верховної Ради України”.



Розділ II “Державно-правовий механізм забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні” нараховує чотири підрозділи.

В підрозділі 2.1 “Свобода пересування як об’єкт конституційно-правового регулювання”, проведено комплексне дослідження державно-правового механізму забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні.

Свобода пересування у вузькому значенні є конституційно-правовою категорією, яка полягає у самостійному виборі фізичною особою варіанту здійснення будь-якого переміщення.

Свобода пересування у широкому розумінні, крім переміщень, охоплює вільний вибір місця проживання в межах держави, право вільно залишати територію держави, в тому числі свого громадянства або постійного проживання, право в будь-який час повертатися до держави свого громадянства.

Функції держави взагалі і державної влади зокрема конституційно лімітовані в ім’я свобод і прав людини та громадянина. Вони, з одного боку, визначені межами державного втручання у сферу свободи пересування особи, які не можуть бути подолані без ризику втрати державою легітимності, а з другого порушенням кордонів індивідуальної автономії особи. Це встановлено статтею 19 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, їх посадові особи навпаки зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто при демократії закон обов’язковий не лише для підвладних, але і для самої держави в особі її органів. Гарантуючи свободу пересування, Конституція України визначає обов’язки щодо її забезпечення.

Тому свобода пересування, зважаючи на конституційний статус, включає багатопланову юридичну регламентацію, система якої охоплює декілька зрізів: а) що здійснюється за допомогою власне Конституції України, звичайних законів, а також підзаконних нормативно-правових актів; б) що забезпечується індивідуальними (правозастосувальними) актами; в) що досягається як результат дії усталених правових традицій, звичаїв тощо.

В підрозділі 2.2 Система правових гарантій забезпечення реалізації свободи пересування”, досліджено положення Конституції України, які є внутрішньодержавною складовою інституту правових гарантій свободи пересування. Розкривається вплив і значення статей, зокрема, 1, 3, 25, 26, 33, 92 Конституції України як нерозривних елементів конституційного ладу України, спрямованих на закріплення і реалізацію основних прав і свобод людини та громадянина, в тому числі в’їзду на територію України, пересування по території України, виїзду за її межі. На підставі порівняльного аналізу обґрунтовується вживання відповідних понять. Наприклад, порядок здійснення права громадян України на вільне залишення території України (право на виїзд з України), повернення в будь-який час до України (в’їзд в Україну) детально регламентуються Законом України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 року, тобто до прийняття Конституції України 1996 року. Застосувавши граматичний спосіб тлумачення із залученням, зокрема, Нового тлумачного словника української мови, можна дійти висновку, що поняття “залишати” та “виїжджати” за змістом мають певні відмінності. Під словом “залишати” розуміється вирушати звідкись, покидати щось, когось. Слово “виїжджати” (виїздити, виїхати) роз’яснюється як їхати, відправлятися куди-небудь з якоюсь метою. Отже, “виїжджати” на відміну від “залишати” передбачає і в’їзд до країни; перше є проявом процесу. Така різниця понять простежується і за дією в часі. Це стосується також понять “повернення” та “в’їзд”. Таким чином, поняття “залишення” та “повернення”, які поширюються на будь-яку особу, є більш місткими та змістовнішими у порівняні зі звуженими “виїзд” та “в’їзд”, що вживаються у зазначеному Законі, а тому останні потребують уточнення. До того ж використання цих конституційних понять певним чином впливає на правовий статус особи.

Практика правового регулювання свідчить, що правильно відображений обов’язок держави щодо забезпечення свободи пересування у прийнятих на основі та у відповідності з Конституцією України законах, інших нормативно-правових актах, їх адекватна конституційним установленням конкретизація стосовно особливостей різних галузей права сприяє більш точному регулюванню суспільних відносин, які виникають у сфері свободи пересування. Аналіз законів України у сфері гарантування свободи пересування людини та громадянина в Україні призвів до висновку, що жоден з них не став предметом розгляду Конституційним Судом України на неконституційність в цілому чи їх окремих положень. Конституційний Суд України розглянув лише нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, безпосередньо пов’язаний з питаннями свободи пересування, — це справу про прописку (Рішення від 14 листопада 2001 року).

Разом з тим за останні роки в Україні покращується система правових гарантій забезпечення реалізації права на свободу пересування, спрямовується на розвиток демократичних принципів утвердження прав і свобод людини та громадянина. Удосконалення національного законодавства України про свободу пересування зумовлено реаліями політичної, соціально-економічної тощо ситуації в українському суспільстві, а також стало однією з складових механізму реалізації положень нової Конституції України та міжнародних договорів про права людини, стороною яких є Україна.

В підрозділі 2.3 “Умови обмеження свободи пересування та юридична відповідальність” зазначається, що стаття 33 Основного Закону України дозволяє правовий режим обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільного залишення території України встановлювати законом. Це робить можливим послаблення конституційного захисту, оскільки широке тлумачення на практиці поняття “закон” призводить до застосування адміністративних правил.

У статті 64 Конституції України передбачається можливість обмежень гарантованих статтею 33 Конституції України прав і свобод людини та громадянина, із зазначенням строку дії цих обмежень в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Закони України, які передбачають обмеження свободи пересування, вибору місця проживання, залишення території України, розвивають відповідні конституційні положення та, виходячи з інтересів національної безпеки, інтересів охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей, доповнюють, конкретизують інші випадки таких обмежень.

Дослідження Конституції і законів України щодо свободи пересування призвело до висновку, що обмеження свободи пересування можливе: 1) у прикордонній смузі; 2) на території військових об’єктів; 3) в зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом (наприклад, територія, що постраждала від Чорнобильської катастрофи, природні заповідники); 4) на приватних земельних ділянках за відсутності згоди їх власника та відсутності виключень з цього правила, передбачених Земельним кодексом України; 5) на територіях, де введено воєнний або надзвичайний стан.

Чимало правових норм, які обмежують свободу пересування, пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин, а з правовим статусом фізичних осіб, зокрема: 1) проти яких застосовуються попереджувальні заходи в ході кримінального розслідування та судового переслідування; 2) які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 3) які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 4) які перебувають на військовій службі або альтернативній військовій службі; 5) шукачів притулку та осіб, які звернулися за наданням їм притулку або статусу біженця до прийняття рішення уповноваженим на це органом; 6) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

Автор на основі системного аналізу національного законодавства України у галузі свободи пересування також дійшов узагальнень, що за призначенням правові норми поділяються на матеріальні (визначають обмеження) та процесуальні (встановлюють порядок здійснення обмежень); за терміном дії на постійні (зокрема, прикордонний режим) і виключні (воєнний або надзвичайний стан); за територією дії розрізняють обмеження, які діють на території всієї України або окремих адміністративно-територіальних одиниць; за характером втілених приписів є імперативні (наприклад, пред’явлення документу, що засвідчує особу та підтверджує необхідність її в’їзду чи перебування на даній території) та диспозитивні (зокрема, громадяни, які проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, мають право на підставі наданої їм об’єктивної інформації про радіаційну обстановку, дози опромінення і можливі їх наслідки для здоров’я самостійно приймати рішення про подальше проживання на цій території чи відселення) тощо.



В підрозділі 2.4 “Система державного управління у сфері гарантування свободи пересування в сучасних умовах” проведений структурно-функціональний аналіз державного управління у сфері гарантування свободи пересування в сучасних умовах. Зроблено висновок, що в Україні сформована державна система гарантування, яка охоплює:

а) Верховну Раду України — єдиний орган законодавчої влади;

б) Президента України як главу держави і гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина;

в) систему органів виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України, у тому числі Міністерство внутрішніх справ України, Службу безпеки України, Міністерство юстиції України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет у справах охорони державного кордону України, Державний комітет України у справах національностей та міграції тощо; місцеві державні адміністрації;

г) Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції;

д) органи прокуратури.

Звичайно, сьогодні ще передчасно повністю визначати роль органів державного управління в гарантуванні свободи пересування, але вже беззаперечно, що дана сфера є об’єктом державного управління. Разом з тим робиться висновок, що зміст функцій і компетенції спеціальних органів, які покликані здійснювати державне управління у досліджувальній сфері, потребують істотного уточнення, розширення та координації, бо в існуючому вигляді вони не можуть забезпечити відповідне комплексне управління.

Однією з основних причин недостатньої ефективності державного впливу на процеси пересування є неповнота правового регулювання і відсутність єдиного державного механізму, який би охоплював всі стадії реалізації державної політики у сфері гарантування свободи пересування. Поліпшення вказаного механізму повинно здійснюватись при врахуванні таких факторів як: рівень розвитку ринкових відносин; недосконалість національного законодавства України у галузі свободи пересування та механізму його реалізації; зростання правопорушень у даній сфері; відсутність координації діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади в міграційній сфері; необхідність взаємодії на регіональному рівні, зокрема, з державами СНД і Європейського Союзу.

У висновках викладені основні теоретичні положення і практичні рекомендації, які є результатом дисертаційного дослідження.

1. Свобода пересування як конституційно-правовий інститут пройшов довгий еволюційний шлях історичного розвитку, зазнаючи періоди заборони й дозволу, видозмінюючись та наповнюючись новим змістом в залежності від політико-правового та соціального рівня розвитку суспільних відносин. Проте лише у другій половині ХХ століття свобода пересування стала невід’ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула свого закріплення в документах універсального і регіонального характеру.

2. Свобода пересування знайшла своє місце в конституціях та законах багатьох держав світу (стаття 11 Основного Закону ФРН, стаття 16 Конституції Італії, стаття 22 Конституції Японії, стаття 19 Конституції Іспанії, стаття 6 Конституційного акта 1982 року Канади тощо).

Україна вперше закріпила свободу пересування на конституційному рівні в статті 33 Основного Закону 1996 року, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, що є для них абсолютним правом. Тобто нормативний зміст свободи пересування у сукупності охоплює окремі елементи: а) свободу пересування кожного територією України; б) свободу вільного вибору місця проживання; в) свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в Україну. Останнє є абсолютним для громадян України і не поширюється на: осіб без громадянства, які не народилися в Україні, але на законних підставах постійно перебувають в Україні; іноземців, які не народилися в Україні, але тривалий час на законних підставах перебувають на її території; осіб (іноземців і осіб без громадянства), які народилися в Україні, але не мають громадянства України.

Доречно зазначити, що національне законодавство України передбачає мінімум обмежень для здійснення свободи пересування по території України і на вільний вибір місця проживання на території України.

“Гарантується” необхідно розуміти як встановлені законом матеріальні, організаційні, духовні, юридичні умови, що реально спрямовані на здійснення свободи пересування, виконання обов’язків людини і громадянина та забезпечення її охорони від незаконних обмежень і посягань. Матеріальні умови — це стандарт економічного забезпечення свободи пересування для кожного. Організаційні — наявність системи органів і посадових осіб — державної влади і місцевого самоврядування — метою яких є забезпечення і охорона свободи пересування, сумлінного виконання ними своїх обов’язків. Духовні або ідеологічні умови пов’язані з правильним усвідомленням і відношенням в суспільстві до свободи пересування.

3. Свобода пересування, зважаючи на конституційний статус, потребує багатопланової юридичної регламентації. Система такої регламентації охоплює декілька зрізів і: а) здійснюється за допомогою власне Конституції України, законів, а також підзаконних нормативно-правових актів; б) забезпечується індивідуальними (правозастосувальними) актами; в) досягається як результат дії усталених правових традицій, звичаїв тощо.

Усі ці регулятори виконують свою функціональну роль в механізмі забезпечення реалізації свободи пересування. У зв’язку з тим, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція має найвищу юридичну силу, а тому закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Конституції України). У цій системі мають проявлятися субординаційні зв’язки, які базуються на загальних засадах: верховенства права; конституційності законів; підзаконності всіх інших правових актів і дій.

Правильне відображення обов’язку держави у прийнятих на основі та у відповідності з Конституцією України законах, інших нормативно-правових актах, їх адекватна конституційним установленням конкретизація стосовно особливостей різних галузей права буде сприяти більш точному регулюванню суспільних відносин, які виникають у сфері свободи пересування, посиленню соціального механізму дії права і збільшенню його ефективності, формуванню умов, забезпечуючих гідне життя, вільний і всебічний розвиток особистості.

4. З формулювання статті 33 Конституції України випливає, що свобода пересування має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи вільно пересуватися по території України та на власний розсуд обирати місце проживання (постійне чи тимчасове). Зовнішній аспект полягає у праві кожного залишати територію України, а для лише громадян України — свободу повернення в Україну. Враховуючи викладене та зважаючи на конституційно-правову природу більшості норм, які складають свободу пересування в Україні, можна дійти висновку, що необхідно розглядати її в якості комплексного конституційно-правового інституту.

Крім цього можна твердити, що у контексті статті 33 і право на свободу пересування і свобода пересування не виключають одне одного, а використовуються спільно, переплітаються з інтересами людини. З’єднання обох сенсів дає загальне визначення: право є свобода, яка за наявності певних умов може обмежуватися законом. В Конституції і законах України свобода пересування закріплюється юридичними нормами і саме завдяки цьому вона виступає як право людини. Нормативно встановлюються межі, далі яких держава і суспільство не можуть впливати на особу у питаннях свободи пересування, втручатися у цей процес. Таким чином, держава правовими нормами має гарантувати свободу пересування, але в межах, визначених Конституцією і законами України. Закон виступає як засіб захисту свободи пересування, а право на свободу пересування як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного та свободою пересування іншого.

5. Ґрунтуючись на проголошених Конституцією України загальних засадах щодо побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, свобода пересування та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження та забезпечення реалізації свободи пересування є головним обов’язком держави.

Реально формування українського законодавства про свободу пересування почалося з часу набуття незалежності України в 1991 році. У цьому процесі умовно можна виділити два етапи, пов’язані з розвитком суспільних відносин, що існували до прийняття Конституції України 1996 року, та здійсненням державної політики у сфері свободи пересування після ухвалення Основного Закону України.

Перший період характерний створенням основ нормативно-правового регулювання свободи пересування, що позначився на врегулюванні складного й різнопланового спектру соціальних явищ у цій сфері. У цей час прийнято закони України “Про громадянство України”, “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, “Про правовий статус іноземців”, “Про біженців”, інше поточне законодавство України, а також дано згоду на обов’язковість Верховною Радою України відповідних міжнародних правових актів, що стали частиною національного законодавства України.

Другому періоду властиве удосконалення норм щодо свободи пересування, приведення їх, зважаючи на положення ст. 8 Конституції України, у відповідність з Конституцією України, а також підготовка нових законодавчих актів, зокрема таких, які випливають із змісту Конституції України. Вносяться зміни і доповнення до діючих законів, які відповідають загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права, завданнями та напрямками державної політики у галузі пересування, що формується в Україні.

6. Однак у формуванні законодавчої бази про свободу пересування є низка проблем. Всупереч вимогам Конституції України свобода пересування здебільшого визначається підзаконними нормативно-правовими актами. Щоб національне законодавство України ефективно регулювало відповідні суспільні відносини, у ньому панівною формою має стати закон, який з огляду на основоположний принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, повинен постійно вдосконалюватися, відображати ті зміни, що відбуваються у політико-правовій та соціально-економічній сферах держави, а також у самих процесах пересування.

Закони та інші нормативно-правові акти в сфері свободи пересування розрізнені, неузгоджені і не кодифіковані. Не всі відповідні загальновизнані принципи і норми міжнародного права впроваджено у національне законодавство України.

Враховуючи зазначені недоліки, нині здійснюється законопроектна робота з питань свободи пересування в Україні. З прийняттям відповідних законів набуде завершеності національне законодавство України про свободу пересування, яке юридичними засобами дозволить здійснювати його ефективне регулювання з урахуванням національних інтересів України та неухильним дотриманням прав і свобод людини та громадянина.


Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:
1. Динько О.Ф. Інститут прописки як регулятор свободи пересування та вільного вибору місця проживання в Україні //Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 10. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. - 2001. - С. 250-254.

2. Динько О.Ф. Роль парламенту у вдосконаленні правового регулювання інституту свободи пересування. // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України. Інститут законодавства Верховної Ради України. – К. – 2001. – С. 526-529.

3. Динько О.Ф. Правова природа та зміст категорії “свобода пересування” //Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 15. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. - 2002. - С. 162-166.

4. Динько О. Історико-правові традиції свободи пересування: становлення та тенденції розвитку. //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. Одеса. - 2002. - № 3. - С. 22-28.




Анотації



Динько О.Ф. Зміст і гарантії забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02. - конституційне право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню питань закономірностей становлення і особливостей розвитку інституту гарантування свободи пересування, механізму реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні, проблем удосконалення правового регулювання в галузі свободи пересування.

В роботі аналізується юридична природа та зміст конституційного поняття “свобода пересування”, здійснюється комплексне вивчення нормативно-правових актів України, які спрямовані на забезпечення здійснення свободи пересування людини та громадянина в Україні, обмеження свободи пересування, встановлення юридичної відповідальності.

Розглядається система державного управління у сфері гарантування свободи пересування, вносяться конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення відповідного національного законодавства України.

Ключові слова: свобода пересування, право на свободу пересування, в’їзд на територію України, пересування по території України, виїзд з території України, транзитний проїзд через територію України, юридична відповідальність у сфері свободи пересування.


Дынько А.Ф. Содержание и гарантии обеспечения реализации свободы передвижения человека и гражданина в Украине. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02. - конституционное право. Национальная академия внутренних дел Украины, Киев, 2002.

Диссертация посвящена исследованию вопросов закономерностей становления и особенностей развития института гарантий свободы передвижения, механизма реализации свободы передвижения человека и гражданина в Украине, проблем усовершенствования правового регулирования в сфере свободы передвижения.

Характерной особенностью принятой 28 июня 1996 года Конституции Украины является закрепление в ней в полном объеме основных прав и свобод человека и гражданина, включая свободу передвижения, соответствующих международным стандартам. Согласно статье 33 Конституции Украины «Каждому, кто на законных основаниях находится на территории Украины, гарантируется свобода передвижения, свободный выбор места жительства, право свободно покидать территорию Украины, за исключением ограничений, устанавливаемых законом. Гражданин Украины не может быть лишен права в любое время возвратиться в Украину». Подобные права не провозглашались и не предоставлялись украинскими конституциями советского периода, несмотря на участие СССР и УССР в международных договорах, включающих нормы о свободе передвижения.

Исходя из конституционного закрепления нормы о свободе передвижения, автором делается вывод, что свобода передвижения имеет два аспекта: внутренний и внешний. Под внутренним аспектом понимается право каждого (гражданин Украины, иностранец, лицо без гражданства) свободно передвигаться по территории Украины и самостоятельно избирать место проживания (временное или постоянное). Внешний аспект — это право каждого оставлять территорию Украины, и лишь для граждан Украины право в любое время возвратиться в Украину.

Констатируется, что свобода передвижения как конституционно-правовой институт в контексте общего развития учений о естественных и неотчуждаемых правах человека на примере истории развития разных государств античности до распада Союза ССР прошел долгий эволюционный путь исторического развития.

Первым актом, регламентировавшим права и свободы человека, в том числе и право на свободу передвижения, была Великая хартия вольностей средневековой Англии. Однако лишь во второй половине XX столетия основные положения этой Хартии стали неотъемлемым принципом международного права (Всеобщая декларация прав человека, Международный пакт о гражданских и политических правах, Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод) и нашли закрепление в национальном праве конкретных государств (например, статья 11 Основного Закона ФРГ, статья 16 Конституции Италии, статья 22 Конституции Японии, статья 33 Конституции Украины).

Диссертант особое внимание уделяет вопросам совершенствования механизма имплементации основных прав и свобод человека, в том числе права на свободу передвижения.

В работе осуществляется комплексное изучение нормативно-правовых актов Украины, направленных на обеспечение реализации свободы передвижения человека и гражданина в Украине, ограничение свободы передвижения, установление юридической ответственности.

Автор проводит комплексное исследование положений Конституции Украины, представляющих собой внутригосударственную составляющую института свободы передвижения. Он раскрывает влияние и значение статей 3, 25, 26, 33, 64, 92 Конституции Украины, как составных частей конституционного строя Украины, на закрепление и реализацию основных прав и свобод человека и гражданина, в том числе права на свободу передвижения, права на свободу выбора места жительства, права на свободу покидать территорию Украины и права граждан Украины в любое время возвратиться в Украину. При этом исследуется статус субъекта правоотношений, регулируемых определенной конституционной нормой. Субъектом права на свободу передвижения является любой человек, законно находящийся в пределах территории Украины. Прежде всего, это граждане Украины, так как положение «на законных основаниях», по мнению автора, распространяется только на иностранцев и лиц без гражданства, что подтверждается положениями части второй статьи 33 Конституции Украины. Законное нахождения гражданина Украины на территории Украины вытекает из состояния гражданства. Другой вопрос, что гражданин Украины, как и иностранец, лицо без гражданства, может незаконно находиться в определенном месте, запрещенном для передвижения, но на территории государства он все равно находится на законных основаниях.

В диссертационной работе содержится анализ реализации конституционного права человека и гражданина на свободу передвижения, которое нашло свое отражений в национальном законодательстве Украины.

Рассматривается система государственного управления в сфере гарантирования свободы передвижения, предлагаются конкретные предложения и рекомендации по усовершенствованию соответствующего национального законодательства Украины.

Ключевые слова: свобода передвижения, право на свободу передвижения, въезд на территорию Украины, передвижение по территории Украины, выезд из территории Украины, транзитный проезд через территорию Украины, юридическая ответственность в сфере свободы передвижения.

Dynko O. F. Content and guarantees of ensuring realization of freedom of movement of the citizen in Ukraine. Manuscript.

Thesis for the PhD (Law) scientific degree, the speciality 12.00.02. - constitutional law. National Academy of Internal Affairs of Ukraine - Kyiv, 2002.


The thesis is devoted to the study of the matters concerning regularities of formation and pecularities of development of the institute of freedom of movement guarantees, mechanism of realization of freedom of movement of the person and citizen in Ukraine, problems of improving legal regulations in the sphere of freedom of movement.

The thesis analyses the essence and legal nature of the constitutional notion “freedom of movement”, presents complex study of by-laws of Ukraine, directed at ensuring realization of freedom of movement for the person and citizen in Ukraine, limitations of freedom of movement, determining legal responsibility.



The system of state management in the sphere of guaranting freedom of movement is being considered in the thesis, specific propositions and recommendations as to improvement of corresponding national legislature of Ukraine are made.

Key words: freedom of movement, right to freedom of movement, entry on the territory of Ukraine, movement about the territory of Ukraine, departure from the territory of Ukraine, transit movement through the territory of Ukraine, legal responsibility in the sphere of freedom of movement.
ч. 1
скачать файл

Смотрите также: