скачать файл
ч. 1 ч. 2

Від склавинів

до Української нації”

1. ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ТА ПОХОДЖЕННЯ БІЛОРУСІВ І РОСІЯН

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо-татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів. Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивної науки. Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних, все більшу роль у вирішенні проблеми відіграють висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов'янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпи-ловський, 1984, Толочко; 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов'янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Сєдова 1979, 1982, 1987, 1996 pp. Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена VIII- XII ст.ст., описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти, коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи. Як зазначалося, волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-XI ст.ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у XV-XVI ст.ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних східнослов'янських племен- обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян. Знані з "Повісті минулих літ" літописні слов'янські племена протягом XX ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етнокультурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця (Рис. 13). Ще сто років тому О.О.Спицин переконливо показав, що племенам Південно-Західної Русі . (праукраїнцям) властиві срібні півто-раобертові кільця перстеневого типу, сіверянам -спіральні, дрегозичам - зернисті, радимичам - семипроменеві, вв'ятичам' - семилопатеві, кривичам - браслетоподібні, ільменським словенам - ромбо-щиткові. Загальну тенденцію розвитку традиційного одягу східних слов'ян відзначив Л.Нідерле, який підкреслив простоту одягу і скромність прикрас південно-західних племен порівняно зі східними слов'янами лісової півночі. "Розкішний одяг та прикраси розвилися лише там, де слов'яни безпосередньо контактували з сусідніми їм фінськими, тюрко-татарськими, прусо-литовськими та скандинавськими народами" (Нидерле, 1956, с.244). У попередніх розділах коротко розглянуто генезу праукраїнських літописних племен, які залишили між Карпатами та Київщиною археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII-IX ст.ст, (Рис. 14). Нагадаю, що вони виросли безпосередньо з празької та частково пеньківської культур V-VII ст.ст., носії яких були відомі візантійським хроністам під іменами склавинів та антів. Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях, від людності празької культури V- VII ст.ст. донині, дає підстави вважати останню праукраїнцями. Ця найстарша, безсумнівно, слов'янська спільнота асоціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдавнішими літописними племенами "Повісті минулих літ" (Седов, 19й2, с.90-94). За часів літописця Нестора дулібів вже не було: "дуліби живяху по Бугу, де нині волиняии..." Германське походження етноніму дуліби, за О.М.Тру-бачовим (1974, с.52), вірогідно, свідчить про його формування ще в першій половині І тис. н.е. десь у зоні контактів з германськими племенами готів, чи вандалів, експансія яких саме у цей час відбувалася у Західну Україну. Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов'янське плем'я волинана . (волиняни) в давнину панувало над іншими. Однак внаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення на чолі з князем Маджаком розпалося, і кожне слов'янське плем'я почало обирати власного князя. В.О.Ключевський, Л.Нідерле, М.С.Грушевський (1991, с-377) висловили думку, що волинана Масуді - це перший слов'янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об'єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 611 до 641 p. "Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським", сповіщає "Повість минулих літ". Яскраве підтвердження цих подій отримано в результаті розкопок городища Зимне на Волині, яке вважається колишнім племінним центром дулібів. Знахідки аварських наконечників стріл на попелищі фортеці, на думку В. Д. Барана, підтверджують свідчення літописця та припущення згаданих вчених про руйнування дулібського племінного союзу саме аварами в VII ст. На думку В.В.Сєдова, дулібський союз розпався на групи споріднених племен, до яких входили, крім хорватів, уличів, тиверців, полян, деревлян та волинян, ще й похідні від них дреговичі. У VIII-IX ст.ст. вони лишили пам'ятки лука-райковецької культури Північно-Західної України (Рис. 14). Починаючи з О.О.Спицина, різні дослідники неодноразово відзначали однорідність матеріальної культури вищезгаданих племен від VIII до XII ст.ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти, на відміну від літописних племен лісової півночі, був простий, скромний одяг з абсолютним пануванням срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу (Рис. 13,1). В.В.Седов пояснює цю єдність етно-визначальних особливостей південно-західних літописних племен їхнім прямим генетичним зв'язком із дулібами Волині середини І тис.н.е. Не випадково похідні від етноніму дуліби топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. Їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, " Дулєби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1992, с.92,93). Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'.яток Північно-Західної України, залишених у VIII- IX ст.ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, очевидно, свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. У XI-XII ст.ст. культура праукраїкських племен, за археологічними джерелами, являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII- XIII ст.ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами Півдня почала зникати у переддержавний період у VIII-IX ст.ст. і фактично зникла протягом XI-XII ст.ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, проходили швидше, ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше, ніж у інших східнослов'янських народів. Про українців, як етнічну й культурну консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани Х-ХІІІ ст.ст. були відповідно англійцями, французами, чехами, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями. П.М-Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов'ян із лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VI-IX ст.ст.) на північ, у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології. До початку слов'янської колонізації півночі Східної Європи 1500 p. тому кордон між слов'янами та балтами проходив приблизно по Прип'яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього має місце масове поширення балтської гідронімії та топонімії. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру. Заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов'янизована з теренів Північно-Західної України та Київського Подніпров'я. Першими з Київщини на північ просунулися в V ст. н.е. нащадки праслов'янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам'ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевим балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов'янська колочинська культура V- VII ст.ст. Отнокультурная карта.., 1985, с.98). (Рис.11). Схоже, що ця перша хвиля слов'янських переселенців на північ докотилася до верхів'їв Західної Двіни, де у балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VI-VII ст.ст. з'явлися виразні слов'янські елементи (Седов, 1982, с.39). Наступна хвиля слов'янської колонізації лісової зони пов'язана з розселенням із Північно-Західної України на північ у VII-VIII ст.ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків -літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід, у басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в'ятичів та слов'янських пам'яток боршівської культури Верхнього Дону (Рис. 14). Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За літописом Нестора, "...седоша по Десні, і по Сейму, по Сулі, і нарекошася север". Археологи вирізняють їхні кургани за спіралеподібними скроневими кільцями (Рис. 13,2). Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання праукраїнської людності Правобережжя (простий костюм, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового Лівобережжя V11I-XII ст.ст. (Рис. 14)...Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Зтно-культурная карта.., 1985, с.132-135)... У джерелах XVI-XVII ст.ст. згадується етнічна група севрюків у басейні Сейму, яких дехто вважає безпосе-редніми нащадками сіверян VIII-XII ст.ст- Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець тощо. Хвилі переселенців з Правобережної України, що періодично котилися на схід з VII по XVIII ст.ст., зумовили асиміляцію решток алано-болгар Лівобережжя. ... В'ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в'ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по рештках роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Сєдов інтерпретує вислів літописця Нестора "...радимичі бо й в'ятичі від ляхів..." не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов'янські пращури в'ятичів прийшли на Оку із'заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в'ятичів семилопатеві скроневі кільця (Рис.13,5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусідів - радимичів. У похованнях в'ятичів знайдено значну кількість виробів, властивих традиційній культурі фіннів та балтів. Найпізніші пам'ятки в'ятичів датуються XIII і навіть XIV ст.ст., тобто часом формування російського етносу. Радимичі, за літописами, мешкали між Десною і Дніпром, у басейні Сожу (Рис.15). "...І пришедши седости Радим на Сожі, і прозвашася радимичі", - читаємо у "Повісті минулих літ". Радимичі сформувалися у VIII ст. на балто-слов'янському субстраті згаданої колочинської культури V-VII ст.ст. в умовах приходу з Північно-Західної України носіїв традицій лука-райковецької культури. На підставі аналізу літописного свідчення, що "радимичі бо... от ляхов", а також гідронімії і топонімії В.В.Сєдов дійшов висновку, що прибульці були вихідцями з Верхнього Подністров'я (Седов, 1982, с.157). Разом з тим, у культурі радимичів аж до XII ст. простежуються виразні балтські елементи (східна орієнтація похованих, зіркоподібні пряжки, змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, с.151-157). Однак етновизначальними для жіночих поховань радимичів є семипроменеві скроневі кільця (Рис.13,4). Дреговичі в VIII-XIII ст.ст. мешкали в болотистому межиріччі Дніпра, Прип'яті та Верхнього Німану. Відповідно етнонім походить від слова драговина. Дослідники одностайно стверджують про формування літописних дреговичів внаслідок переселення деревлян та волинян на північ. Про це свідчить поширення поховального обряду та типових для останніх перстеневих скроневих кілець і на північ від Прип'яті, на землі дреговичів. Не випадково слов'янська гідронімія Прип'ят-ського лівобережжя повторює назви водоймищ Південного Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростя-нець, Став тощо), а сучасні говори Білоруського Полісся тісно споріднені з волинськими та житомирськими (Півторак, 1993, с.81-83). Разом з тим, культура дреговичів відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо у північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впливом місцевої балтської людності на слов'янських прибульців з півдня. На північних землях дреговичів поряд з типово слов'янськими речами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні персні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (Рис.13,3). Про інтенсивне змішування слов'ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного населення Північно-Західної України,' вони належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським (Седов, 1982, с. 113-119). Саме до нього належала переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів. Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VII ст. пам'ятки празької культури з'явилися на березі Прип'яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VIII-IX ст.ст. слов'янські переселенці з Прип'яті просунулись ще далі на північ, у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов'янських колоністів на північ у VIII-IX ст.ст. проходив з Південного Полісся, через землі дреговичів по Дніпру та Березині, на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Рис. 15). Кривичі мешкали в IX-XIII ст.ст. у Верхів'ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Рис. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їхніх північних сусідів - ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Сєдов, який, однак, відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов'ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов, 1982, с.58). Більш аргументована точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов'ян з Подніпров'я. Численні археологічні факти свідчать про слов'янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис. н.е. мігрантами із Середнього Подніпров'я та Волині. Крім переконливих археологічних матеріалів, на користь так званого дніпровського шляху просування слов'ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат, (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські прізвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо) мають безліч паралелей в українській антропонімії. Український суфікс -енк, на думку О.Б.Ткаченка (1958), є дуже давнім, властивим спільнослов'янській мові VI-VII ст.ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців. Архаїчний український суфікс -енк здавна був попгирений у Середньому Подніпров'ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні пріззвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході, в Побужжі, багато прізвищ на -юк, то па Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні, в районі Полоцька, здавна і в великій кількості поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ йде й далі на північний схід, за межі Білорусі, на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968, с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров'ї, по Дніпру на північ, ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ, вздовж Західного Бугу, рухалася людність іншого праукраїнського племені - волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк). Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен - дулібів, волинян, деревлян, полян - протягом VI-Х ст.ст. на північ, у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні, впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло, чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гродненщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межею між українцями та білорусами річки Ясельду та Прип'ять (Гринблат, 1968, с.84). Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров'я підтверджують дані антропології літописних східнослов'янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та в'ятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов'янської колонізації півночі Східної Європи (.Рис. 15). Формування кривичів, очевидно, відбувалося у VIII- IX ст.ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двіні пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною 'ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетоподібної форми (Рис. 13,6). Однак у похованнях знайдено і речі балтського типу, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. Із XI ст. кривичі фігурують у літописах під назвою полочан Подвіння та.смолян Верхнього Дніпра. У Х-ХІ ст.ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід, на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу. Ільменські словени були найближчими родичами і північними сусідами кривичів. У IX-XIII ст.ст. вони займали землі між Чудським озером на заході і Верхньою Волгою на сході (Рис. 15). Новгород виник як племінний центр словен. Як і в генезі кривичів, у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов'янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов'янські колоністи з Полісся VIII ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена. Разом з етновизначальними прикрасами ільменських словен - ромбощитковими скроневими кільцями {Рис. 13,7) - знаходять типові речі балтів (зброю, шшийні гривни, підковоподібні застібки, зірчасті пряжки тощо), а також фіннів (шумлячі підвіски). Поряд із слов'янською, західною, орієнтацією похованих часто зустрічається східна, балтська і меридіональна фінська. У IX-Х ст.ст. ільменські словени разом з якоюсь частиною фінського племені весь інтенсивно переселялися на південний схід, на землі мері у Верхньому Поволжі (Седов, 1982, с. 169-185). Ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу. Отже, в IX-XI ст.ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, у складі яких були значний фінський та балтський компоненти. Дещо пізніше, з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів'їв Дніпра почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжя Х-ХІП ст.ст. являють собою складну суміш єтновизначальних виробів словен, кривичів, в'ятичів, фіннів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, с.185-195) (Рис. 16). Разом з цими племенами певну роль у етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу відіграли і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Київщини XI-XII ст.ст. (Седов, 1982, с.190) (.Рис. 16,4,5). Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VIII-XI ст.ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фіннами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов'янських етносів. Починаючи з О.О.Шахматова, різні дослідники неодноразово наголошували, що літописні східнослов'янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3-4 групи (Ісаєвич, 1995, с.111, Толочко, 1991, с.49). У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) бачили праукраїнців, , у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) - пра-білорусів, північній (ільменські словени) - прановго-родців, а у північно-східній (в'ятичі) - праросіян. Археологічні джерела підтверджують цю схему, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її. Остаточне формування молодих східнослов'янських етносів лісової смуги відбулося вже в Х-ХІІ ст.ст. у складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-історичні процеси, що спричинили постання білорусів, псково-новгородців, росіян, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалась на руїнах великих імперій минулого. Загальні закономірності етнічного розвитку в імперіях розглядалися М.Чубатим (1964), а також у спеціальній статті автора, надрукованій у журналі "Пам'ять століть", число 2 за 1996. Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі слов'янизації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фіннів. Формування держави Русь відбулося вздовж її торговельно-економічного стрижня - річкового шляху "із варяг у греки". Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж відігравали важливу роль у цій торговельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, вони мали окрему, власну торговельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк зв'язаний Двіною з Балтійським морем. Розгалужені торговельні зв'язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволд зробив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч, як писав Т.Шевченко, "Владимир князь перед народом убив старого Рогволода", змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувались. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софійський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. У кінці XI ст. Полоцьк, перший з давньоруських міст, досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині XII ст., за доби феодальної роздрібненості, самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги і далі, до ганзейських міст Західної Балтії. 1307 p. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культура білорусів та українців, інкорпорованих у Литовську державу в XIV ст., зумовила високий статус слов'янських земель під владою Вільнюса. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, в якій відбувався подальший розвиток білоруського народу. Руська мова, культура, право, православ'я стали державними і панували навіть у литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на білоруські землі розпочалася лише з 1385 p. після Кревської унії між Литвою та Польщею (Чубатий, 1964, с.88-92). Пращуром псково-новгородського східнослов'янського етносу було літописне плем'я ільменських словен VII- Х СТ..СТ. Словени разом із кривичами та радимичами, очевидно, походять від балто-слов'янської колочинської спільноти, що в V-VII ст.ст. займала Верхнє Подніпров'я. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торговельні зв'язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців. У другій половині XII ст., з остаточним усамо-стійненням Пскова і Новгорода, встановилися тісні економічні зв'язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала-на Північно-Східну Русь. Однак через 200 p., тобто 1478 p. Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців (Карамзин, 1988, с.588-594) призвели до їхньої асиміляції росіянами в кінці ХУІ ст- Росіяни наймолодший східнослов'янський етнос. їхня прабатьківщина - це Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров'я ще у VII ст. Мається на увазі плем'я в'ятичів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшю слов'янських колоністів із місцевою фінською людністю. Однак справжня слов'янизація Верхнього Поволжя відбувалася у XI-XII ст.ст., коли балто-слов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Русі-України- Як відомо, торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псковоновгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торговельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв'язків Волзьким річковим oшляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною "мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону. У другій половині XII ст. шлях "із варяг у греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", - казав київський князь Мстислав Із'яславович 1170 p. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі. Суздальська земля з середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів із половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись із половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84), саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва. Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юр'євич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 pp. Так, у березні 1169 p. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ; "Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, іньших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали", - сповіщає літописець. 1203 p. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський, 1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицьке-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників. Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юр'євичем 1208 p. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала й ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів. Так, у другій половині XII ст. в Суздальсько-московській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики історичної науки М.Соловйов та В.Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини XII ст. "В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену", - писав В.Ключевський- Однак визначальними для формування російського етносу стали XIV- XV ст.ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави - Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", - писав російський історик П.Струве у 1952 p. Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в XIV-XV ст.ст. на грунті слов"яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. Внаслідок експансії Московського князівства на захід у XV- XVI ст.ст. псково-новгородський субетнос був асимільований російським. Ось як писав про жорстокий етноцид новгородців Іваном Грозним взимку 1570 p. фундатор офіційної історії Російської імперії М.Карамзін (1988, с.592, 593). "Иоан и сын его судили на городище (в Новгороде) таким образом: ежедневно представляли ему от пятисот до тысячи новгородцев; били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили на лодках по Волхову с кольями, багарами и секирами: кто из вверженых в реку всплывал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились грабежом общим: Иоан с дружиною объехал все обители вокруг города; взял казны церковные и монастырские, велел опустошить дворы и келий, истребить хлеб, лошадей,, скот; предал также весь Новгород грабежу; сам ездил из улицы в улицу, смотрел как хищные воины ломились в палаты и кладовые...Толпы злодеев были посланы и в пятины новгородские, губить достояние и жизнь людей без разбора... Граждан и сельських жителей изгибло тогда не менее шестидесяти тысяч, кровавый Волхов, запруженный телами и членами истерзанных людей, долго не мог пронести их в Ладожское озеро". Внаслідок подібних акцій та численних депортацій на Верхню Волгу псково-новгородський етнос був асимільований наприкінці XVI ст. росіянами, відомими за історичними джерелами того часу як московські люди, московити. Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх століть панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV- XV ст.ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, в т.ч. українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, корені згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу у тенденційній імперській історіографії. Таким чином, якщо генетичне підґрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в VI-IX ст.ст. у процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров'я та Волині на північ, у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов'янських етносів відбулося вже в Х-ХІІ ст.ст. у складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію. Найдієвішим механізмом такого впливу була міграція представників панівного імперського етносу з центру в завойовані провінції. Вона відбувалася тим інтенсивніше, чим були відсталішими і менш заселеними завойовані землі. Класичний приклад - сталий напрямок міграції в імперії Русь з Київської метрополії на лісову Північ. Внаслідок такого розселення мешканців метрополії, мовно-культурного впливу та адміністративного тиску центру на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетичне вони були пов'язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотного, розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського, імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави. За. доби середньовіччя виникли численні європейські імперії з заморськими колоніями - Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французька та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у XVI-XIX ст.ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чілійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубинці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвела до постання бразильців та американського народу США. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії, що відбувся в процесі розпаду колоніальних імперій. Зазначимо, що народження нових, споріднених з імперським, етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та малозаселених провінціях. У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко противився нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Світ, що також входили до Римської імперії, так і не романізувалися. В межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в малозаселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постали споріднені англійцям молоді англомовні етноси американців, канадійців, а в Австралії - австралійців. В російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір XVII - XIX ст.ст. зрусифікувався. Розпад Російської імперії може відбутися за класичною моделлю розпаду Римської, коли древні народи отримують незалежність, а у варварських провінціях постає група молодих споріднених романських етносів. Відповідно на руїнах Російської імперії, крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени тощо), в малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперські етноси - західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя тощо. Саме так від англійської метрополії відгалузились 200 років тому англомовні американці, а від Іспанської імперії - молоді іспаномовні народи Латинської Америки. Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен 9 них тією чи іншою мірою сприйняв і включив у свою традиційну культуру надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, що її головним культурно-історичним спадкоємцем лишався народ, який продовжував мешкати на землях метрополії .і був кровно спорідненим з панівним етносом імперії. Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадріда та Лондона є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Точно так безпосередніми генетичними потемками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід"ємними складовими молодих східнослов"янських етносів, що близько тисячі рокГв тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії. Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як Стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи. Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії спонукав постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи - латинізоване кельтське плем'я галлів, а румуни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також містять і слов'янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародження на їхніх теренах білоруського, псково-навгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов'янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ "матір'ю городів руських". Так, на руїнах Римської імперії постали 5 споріднених романських народів, а по розпаду Імперії Русь - 4 братні східнослов'янські. В обох випадках етноген етичні процеси відбувалися в умовах потужного культурного та адміністративного .впливу високорозвиненої метрополії на відсталу периферію. Важливу цементуючу роль у Римській державі виконувала латинська мова метрополії. В провінціях ця державна мова була не лише мовою адміністрації, але й культурного та духовного життя. Саме нею поширювалась з Риму державна релігія - християнство разом з літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації. У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювались на провінції державною церковнослов'янською мовою. Нею ж провінції сприймали з Києва державну релігію Русі - православ'я. Офіційні мова та культура потужно впливали на формування етнічної специфіки провінції. З послабленням центру та розпадом імперії, зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за взірцем держави-метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву. Римське право та державність були підґрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила в Європі протягом усього середньовіччя, виливаючись у періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 p. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян. Відповідно, державність східнослов'янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї національної держави - імперія Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України (Рис. 17). Все це не дає підстави вважати етноси, що зародилися в тілі імперії, ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського oцентру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який і був будівничим відповідної імперії. Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура Стародавнього Риму були витвором перш за все латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак слід пам'-ятати, що італійський народ формувався у V- VII ст.ст. за умов змішування латинян з варварами - вандалами, лангобардами, готами, гуннами та ін. Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом. Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадріда, Ліссабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи. З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії, їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов"янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж була взірцем для провінцій. Але це не значить, що мешканці останніх творили цю культуру нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами. Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підґрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину Стародавнього Риму. Разом з тим збереженість билин, ікон та літературних пам'яток київського походження на лісовій Півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться, як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков'я на культурну спадщину княжого Києва. Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою твором усіх схід'нослов"янських племен, від Тьмуторокані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання ("Повість минулих років"), літератури ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім") тощо Х-ХІІ ст.ст. київська метрополія нібито відіграла не більшу роль, ніж слов'янські колоністи, що на той час щойно з'явилися в глухих лісах Півночі Східної Європи. Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно, якщо врахувати той .факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та й як мешканці Верхнього Подніпров'я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст.ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій Півночі імперії, слов'янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з'явилися на історичній арені у другій половині XII ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва. Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Русі є проголошення "Слова о полку Ігоревім" найдавнішим твором "давньоросійської літератури". І це незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Без сумніву, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить, проголошувати "Слово" твором праросіян немає підстав. Немає сумніву, що головним творцем киеворуської культури Х-ХІІ ст.ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців. Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже, на думку класика російської історичної науки В.Ключевського, "великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині XII ст., або за 300 років після виникнення держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію Стародавнього Риму, а першою державою американців Англійське королівство X-XV ст.ст. Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Протяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками Стародавнього Риму, розпад держави Русь у XIII-XIV ст.ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Все це дає підстави вважати Київську Русь IX-XII ст.ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії. Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі, зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю, була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужним впливом праукраїн-ської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов'янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотно поставали на руїнах великих імперій минулого. Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці - найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини XII ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежуються два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-IX ст.ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст.ст., під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана III та Івана IV Грозного. У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених, східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферію імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.
2. КИЇВСЬКА РУСЬ - ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Українські історики, починаючи з автора "Історії Русів" кінця XVIII ст., вважають, що Київську Русь як державу консолідував праукраїнський етнос. Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кільтсох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Англійська, Російська імперії). Якщо останню "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою як для всієї історії взагалі, так і для історії України та Росії зокрема. Питання етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки науковців, але й політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX - Х ст.ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно і одностайно вважаються державами відповідних народів-На цьому тлі суперечка навколо національності жителів княжого Києва є дивною і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання. Вже зазначалося, що офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло, чому. Адже Київська Русь давно проголошена імперськими вченими найдавнішою стадією розвитку російської державності. Саме це сумнівне твердження стало головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусії, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь 'і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів. Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським (Исторія Русові, 1846). Чому, починаючи історію міста Києва з кінця V ст. (за академіком П.Толочком), ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям - українцям? Якщо вони з'явилися в столииці Русі значно пізніше, то слід визначити факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по-українськи звучать літописні київські топоніми - Печорська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське? Генетичним підґрунтям Київської Русі були півден-норуські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII - IX ст.ст. В той же час на території Польщі розвивалася схожа на неї культура, що носить назву прапольської. Внаслідок консолідації її людності постало найдавніше- польське королівство IX - Х ст.ст. Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VIII - Х ст.ст. праполяками, чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською? Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у IX - Х ст.ст. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 p. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство і Празьке князівство чехів утворилися в IX ст. А у Х ст. починається державна історія поляків та мадярів. У той же час подібна середньовічна держава постала на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу. Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі, нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи? Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі. За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто, в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім'я робила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції їх виготовлення передавалися із покоління в покоління. Кераміка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі. Разом із тим, останнє генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тис. н.е. Інакше кажучи, археологами прослідкований безперервний розвиток традицій виробництва посуду в Середньому Подніпров'ї, на Волині, в Галичині, у Верхньому Подністров'ї протягом останніх 1,5 тис. років. Приблизно те ж саме можна сказати і відносно традиційних житлових будівель України. Пізньосе-редньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському грунті і виросло з ранньо-слов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров'ям археологами простежена безперервна житлобудівна традиція від V ст. н.е. до української архітектури XX ст. Кам'яне церковне та світське будівництво у козацькій Україні було представлене унікальним яскравим архітектурним явищем, яке отримало назву українського барокко. Його своєрідність полягає в органічному поєднанні традицій європейського барокко з архітектурною спадщиною Київської ,'Русі Х ст. Продовженням культурних традицій , Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII - XVIII ст.ст. (Рис. 18). Уявлення про давньоруський одяг значною мірою базується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руського суспільства одягалася, так би мовити, за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання, як правило, суттєво відрізнялося від традиційного народного, бо його законодавцями були Рим та Константинополь. Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор-літописець. У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок (Ніколаєва, Щербій, 1991, с.59, 99). Поховання жінки в національному українському строї досліджено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м.Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його Х ст. і вважають похованням сл.Ьв'Янсько'1 рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (Рис. 19) (Herrmann, .1982, p.61). Як видно з ілюстрації, одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюма. Для порівняння наводимо реконструкцію традиційного одягу варязької жінки того часу (Рис. 19, 3). Похована тисяча років тому у м. Бірці жінка, очевидно, була полоненою під час походу варягів на Південну Русь. її одяг переконливо -свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров'я. Певні паралелі з козацьким та селянським чоловічим одягом простежуються у чоловічому вбранні X-XIV ст.ст. Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоровича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами, русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на' Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис.до н.е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо еп"хи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI-XX ст.ст. безпосередньо постали на південноруській основі. Козацтво - один із найсуттєвіших факторів, який остаточно вплинув на формування українського народу. Власне, козаки побудували другу українську державу Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVII - XVIII ст.ст. її називали країною козаків, а українців - козацькою нацією. Однак козацтво не є специфічним феноменом обмеженого XVI - XVIII ст.ст. періоду української історії. Воно породжувалося своєрідною українсько'ю геополітичною ситуацією, місцем; яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нацц (Маланюк,1992). Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадайте богатирські застави на межі зі степом, витязів із билин київського циклу, героїчну боротьбу зі степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом XII - XIII ст.ст. на півдні України з'являються бродники та берладники - вільні ватаги воїнів, які, крім війни зі степовиками, займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість вчених вважає їх безпосередніми пращурами козацтва. Козацтво продовжує традиції дружин київських князів Х - XIII ст.ст. Їх поєднують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) та інші численні паралелі. Більшість із них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво' були своєрідними проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н.М.Яковенко (1993, с.70) переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV - XVII ст.ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Невід'ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу. За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі, з одного боку, в європейській лицарській культурі, а з іншого - в дружинній культурі Русі. Безпосередній попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, - вони самі князю славу рокотали". Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі "Слово о полку Ігоревім", так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер "Слова" та генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, який, як відо'Мо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав: "Слово о полку Игореве" носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси... Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы- Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношения грубы, женщина род домашней скотины, а любовь- совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении "Слова о полку Игореве"... Нельзя не заметить чего-то общего между "Словом о полку Игореве" и казацкими малороссийскими песнями". Про значну кількість українізмів у "Слові" пишуть різні лінгвісти. Зокрема, Г.Півторак (1993, с.170-176) стверджує, що майже половина лексики "Слова" - це надбання різних протоукраїнських діалектів XII ст. Він же вказує на генетичний зв'язок "Слова" та українських козацьких дум. Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме - дружинні звичаї Х - XIV ст.ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут незалежного феодально-лицарського .стану Іваном Грозним, місце якого зайняло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на сторіччя затримало утвердження громадянських свобод у російському суспільстві. Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі - Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим", та багато інших. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися значною мірою на дружинно-лицарській ментальності Київської Русі, яка була збережена і привнесена в козацьке середовище українською шляхтою XIV- XVI ст.ст. (Яковенко, 1993, с.272). Мова є суттєвою ознакою всякого-етносу. Якою ж мовою розмовляли русичі в стародавньому Києві? Вже зазначалося, що майже 1,5 тис. років тому відбувся розпад єдиної праслов'янської мови (Шевельов, 1996). За даними археології, саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров'ям по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX ст. простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак з XI ст., на думку А. Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілк.ом рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей" (Кримський, 1996, с.31). Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI ст. наявність багатьох визначальних для української мови особливостей (Півторак, 1996, с.278, Тараненко, 1996). Серед останніх найбільш виразні є дієслова на -ти (жити, нести тощо), на -мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), клична форма іменника (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "й", і особливо вживання голосної "і" там, де білоруси та росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на південнослов'янських говірках уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської - на північ-нослов'янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г. Півторак (1993, с. 134, 179). На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова XI - XIII ст.ст. виразно простежується українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти" (Півторак, 1996, Німчук, 1996). Серед них на кінець XII ст. простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський та карпатський. Лише у XVI - XVII ст.ст. постає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини та особливо з Волині у лісостепове Лівобережжя. Г. Півторак підкреслює провідну роль галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її особливості, згадані вище. Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, яка значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак уважне дослідження київських та галицьких літописів і світської літератури XI - XIII ст.ст., розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Відомий меч XI ст. з написом українською мовою "коваль Людота". Отже, сучасне мовознавство дозволяє говорити про початок формування української мови у VI ст. (Шевельов, 1996, с.205). У XI-XIII ст.ст. Південна Русь розмовляла праукраїнською мовою. Північніше в цей час формувалися прабілоруська та праросійська мови. Важливо, що татарська навала та бездержавність українського етносу в XIV-XVI ст.ст. не перервали протяглість етнічної самосвідомості українців. Українська людність XVI-XVIII ст.ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. У цей час етнонім Русь асоціювався перш за все з українцями та їх державою. І це закономірно. Адже він постав у VI-IX ст.ст. як перша назва праукраїнців, їх етнічних земель та першої української держави у Середньому Подніпров'ї (Толочко, 1991, с.51-53). Як і за часів Київської Русі, українці продовжували звати себе руським народом. Вони добре усвідомлюють свою етнічну окремішність від сусідів - ляхів (поляків), литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмельницького звали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями українцями і у пізньому середньовіччі. Він був відібраний в українців північно-східним сусідом значною мірою з політичних міркувань після підкорення України російською імперією. Козацтво в гетьманській державі сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я народу Руського, що за Олега, монарха Руського, в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого, монарха Руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII ст. Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний український антрополог Ф.Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60 - 80 відсотків сучасної сільської людності України. По периферії українських етнічних територій простежуються домішки інших антропологічних типів (Петров, 1992, с-88, 101-103). Згідно з поглядами французьких вчених Ф.Амі та Ж.Денікера, всі слов'яни належать до двох головних антропологічних типів: північного - віслянського та південного - динарського. Віслянський тип (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типу (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними, за Ф. Вовком, для більшості українців. Цей антропологічний тип домінує на Правобережній Україні, за винятком степів Надчорномор'я, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я Х - XIV ст.ст., козацької України, корінного населення сучасної України (Петров, 1992, с.94, 101-103, Сегеда, 1995). Відомий петербурзький антрополог І.Гохман опускає антропологічне коріння україців ще глибше, в неоліт Середнього Подніпров'я, тобто щонайменше в У тис- до н.е. Інший російський антрополог Т.Алексеева (1973) бачить принципову різницю між антропологією білорусів та росіян, з одного боку, та українців - з іншого. Останніх вона вважає південними європеоїдами, на відміну від північних європеоїдів - білорусів та росіян. Розвиток антропологічного типу населення України, від найдавніших часів до нашіх днів у радянські часи, досліджували В.Бунак, Т.Трофимова, Т.Алексеева, В.Дяченко, С.Сегеда. Вони переконливо показали, що деревляни, волиняни, тиверці XI-XIII ст'ст. належали до дуже давнього міцного, широколицього антропологічного типу, що розвивася у Північно-Західній Україні, починаючи з доби бронзи, а може, й раніше. У Київському Подніпров'ї (поляни) та лісостеповому Лівобережжі (сіверяни) цей міцний тип пом'якшувався впливами більш грацильних кавказоїдів-іранців. До речі, впливи останніх на антропологію мешканців Лівобережної України, на думку С.Сегеди, простежуються донині. Згадані антропологи вважають, що сучасні українці є прямими генетичними нащадками південних русичів. Порівняно з останніми антропологічний тип сучасного населення України став більш однорідним через змішування людності України-Русі в буремну козацьку добу (Сегеда, 1995). Отже, сучасні українці генетичне пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу. Хоча слід зазначити поширення деяких антропологічних особливостей деревлян та волинян у північному напрямку - на дреговичів, радимичів, полоцьких кривичів, словен, а полян, сіверян - на смоленських кривичів та в'ятичів. Цей висновок російського антрополога Т.Алексеєвої (1973) прекрасно узгоджується з розглянутими у попередньому розділі даними археології. Він підтверджує факт формування літописних прабілоруських та праросійських східнослов'янських племен у процесі розселення на північ південних русичів та їх безпосередніх пращурів у кінці І тис. н.е. Таким чином, прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася в 1340 р., коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося лише 1471 р., зі скасуванням Литвою князівства Київського. А всього лиш через 20 років, 1490 р., зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України. Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в найгірші для України часи. Українці XVI - XVIII ст.ст. усвідомлювали себе нащадкками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Недарма саме в цей час були відновлені давньоруські святині - Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів у письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяла концентрація в містах освічених людей та нащадків руської аристократії, які пам'ятали свій родовід, а значить, і історію країни, значно краще, ніж прості люди. Головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишалися ними і в козацьку епоху, міцно зв'язавши ці два нерозривні періоди української історії. Вже говорилося про українську шляхту як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі у "темні" XIV - XVI віки української історії, У XVII ст. вона трансформувалася у козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва, забезпечивши українській історії неперервну протяглість (Яковенко, 1993, с.72, 270). Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями, посилаючись на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не підлягає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елемента в кристалізації держави Русь у IX- Х ст.ст. Про це переконливо свідчать як середньовічні письмові джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров'ї - типові прикраси вікінгів (Рис. 20), хаарактерний поховальний обряд, рунічні написи тощо. Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників - Аскольд, Олаф (Олег),, Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. замінюються слов'янськими - Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VIII - Х ст.ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися саме навколо іноземної знаті. Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст.ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців, на ранньосередньовічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних русичів - праукраїнців. Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці XVI - XVIII ст.ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х - XIV ст.ст. Русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею у Києві. Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів з стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані їх сусіди - на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові- Про значну роль фіннів у формуванні російського етносу пишуть московські антропологи (Алексеева, 1973). Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI - XIII ст.ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перщ за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються в фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудівництві та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, избушку на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо. Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова та Новгорода XI - XIV ст.ст. Вже згадувалось, що лицарство є один з визначальні'\ елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велику роль воно відіграло і в українській історії. Для азійських деспотій лицарський стан не властивий. Через те, що Московська держава сформувалася в XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у ХУІ ст. Іван Грозний за допомогою татарської опричнини. Саме від цього служивого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Петро І говорив іноземному послу: "В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю". Відповідно у пізньосередньовічній Росії не було співців лицарської слави, а значить, і власного лицарського епосу. Це суттєво відрізняло Росію не тільки від Західної Європи, але й України. Якщо корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про характери Московської Русі. Принципову різницю між князями Київської та Московської Русі підкреслював видатний російський історик С.М.Соловйов. "Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня- Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Всі вони схожі один на одного" (Соловьев, 1989, с. 189). Академік А.Пипін в "Истории русской литературы" писав: "Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга... Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос "Слова о полку Игореве" отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе". Тобто, на відміну від України, ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою XIV-XVII ст.ст. тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною. Антропологічні дані свідчать, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. Динарський антропологічний тип є пануючим на теренах України протягом останніх тисячоріч. Інші східні слов'яни належать до іншого, віслянського антропологічного типу. Отже, в антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українців, не можуть вважатися прямими нащадками південних русичів. Східне слов'янство північної частини не можна вважати безпосереднім спадкоємцем мови Південної Русі тому, що вона уже в XI-XII ст.ст. набула виразних праукраїнських рис (Кримський, 1996, с.ЗО, 31). Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підґрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва такою мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, культура останніх увібрала елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так .праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України. Прибічники пізнього часу народження українців нерідко аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимось екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, тобто на початку XVIII ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто, те що людність Південної Русі Х-ХІІІ ст.ст. звалася не українцями, а русами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913, Дашкевич, 1993, Півторак, 1993, Залізняк, 1994). Зі сказаного не слід розуміти, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрінялися від людності козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів, як безпосередніх пращурів українців, вірніше називати праукраїнцями. У трьох попередніх розділах книжки зроблена спроба аналізу розвитку поглядів на етнічну історію східних слов'ян. Простежуються три головні етапи трансформації історичної думки щодо походження окремих східно-слов яік'іікг" народів. До початку XX ст. більшість дослідників розглядали українців та білорусів як відгалуження від російського етносу, що нібито створив першу східнослов'янську державу Київську Русь. У XX ст. панувала концепція окремого давньоруського етносу, як спільного пращура усіх східних слов'ян- Сучасний стан науки дає усі підстави вважати найстаршим східнослов'янським етносом українців, етнічна історія яких через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано. Пізніше, в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фіннами лісової Півночі Східної Європи, почали формуватися псково-новгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх є відгалуженням від праукраїнського етнічного дерева дочірніх етносів.
3. УКРАЇНА І РОСІЯ. РІЗНІ ІСТОРИЧНІ ДОЛІ
Захід є Захід, а Схід є Схід І разом їм не бувати...

ч. 1 ч. 2 следующая страница >>
скачать файл

Смотрите также: