скачать файл
ч. 1





РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА НА РИНКУ ТОВАРІВ ШИРОКОГО ВЖИТКУ
1.1. Економічні теорії розвитку товарного ринку
Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції» визначає основним довгостроковим пріоритетом України становлення високорозвиненої, соціальної за своєю суттю, демократичної, правової держави, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання 216, с. 42-45.

Однією з суттєвих особливостей української економіки є те, що вона здатна розвиватися, спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит 77, с. 6; 213, с. 132. Проте кількісні і якісні параметри та інфраструктура внутрішнього ринку поки що не відповідають вимогам політики випереджального розвитку та сталого економічного зростання. Вітчизняна економіка залишається орієнтованою на зовнішній ринок, який поглинає до 60% валового внутрішнього продукту. Певною мірою це зумовлено специфікою структури народно-господарчого комплексу, успадкованого Україною від колишнього СРСР, а саме гіпертрофованим розвитком великої індустрії, низькою питомою вагою замкнених технологічних циклів, відставанням виробництва товарів широкого вжитку тощо. Тому одним з першочергових завдань на шляху реалізації сучасної моделі економічного зростання держави проголошено розвиток національного ринку зі збалансуванням його внутрішньої і зовнішньої складових за умови випереджального зростання внутрішнього споживання 216, с. 145.

Ніякою мірою не принижуючи значення розвитку національного ринку засобів виробництва, потрібно наголосити, що попит на них виступає лише похідним від попиту на товари широкого вжитку, які призначені для безпосереднього задоволення людських потреб. Відомий американський економіст, автор теорії економічного розвитку Й.А. Шумпетер цілком слушно наголошував, що конкретною метою будь-якого виробництва може бути лише виробництво корисних речей, предметів споживання 250, с. 69. У структурно збалансованій економіці саме орієнтація на насичення внутрішнього споживчого ринку товарами вітчизняного виробництва створює потужні стимули для розвитку інших сфер діяльності – сільського господарства, хімічної промисловості, машинобудування, інформаційних технологій тощо. І навпаки, тривалий випереджаючий розвиток виробництва засобів виробництва призводить до втрати цільових орієнтирів, послаблення мотивації до праці і зниження реального рівня життя населення.(ВЫРЕЗАНО)

Стратегічне завдання розвитку національного ринку товарів широкого вжитку, і зокрема товарів легкої промисловості, має вирішуватися на сучасній науковій основі. Це передбачає, перш за все, адекватне розуміння самого поняття «розвиток ринку», виокремлення та впорядкування за значимістю ключових факторів розвитку, дослідження їх сучасного стану та розробку комплексу заходів, що сприятимуть активізації цих факторів. Виходячи з попередніх гіпотез про склад, взаємозв’язок та внутрішню структуру факторів розвитку національного ринку товарів легкої промисловості, складена структурно-логічна схема дисертаційного дослідження (рис. 1.1). Провідна гіпотеза полягає в тому, що визначальним фактором розвитку ринку виступає підприємницька діяльність, яка, в свою чергу, може бути ефективною лише за умови орієнтації на задоволення споживчих потреб, тобто за умови впровадження принципів маркетингового управління. Створення цілісної концепції розвитку підприємництва в легкій промисловості на засадах маркетингу, з одного боку, передбачає розробку методичних підходів до формування і реалізації маркетингових стратегій підприємництва з урахуванням галузевої специфіки, а з іншого боку – забезпечення на макро- і мікрорівні умов, що зацікавлюють підприємців у переході до маркетингового управління.

Згідно до структурно-логічної схеми, поданої на рис. 1.1, висхідним етапом дослідження має стати уточнення сутності категорії «розвиток ринку» та виокремлення провідних факторів розвитку; це зумовлює необхідність аналітичного огляду існуючих економічних теорій розвитку ринку.

Незважаючи на широку популярність поняття «розвиток ринку» у вітчизняній економічній літературі, воно досі не отримало чіткого наукового визначення, і в переважній більшості публікацій автори покладаються на суто інтуїтивне його сприйняття. Згідно вимог загальнонаукового методу аналізу та синтезу доцільно спочатку розглянути економічну сутність окремих складових («ринок» та «розвиток»), і з урахуванням отриманих результатів визначити поняття в цілому [152]. .(ВЫРЕЗАНО)


Ринок – одна з найбільш поширених економічних категорій та одне з основних понять господарської практики. Незважаючи на те, що ринок як один з інститутів товарного виробництва існує вже близько 7 тис. років, перші спроби дати його наукове визначення були зроблені менше двох століть тому 187, с. 119]. Саме протягом цих двох століть ринок як соціально-економічне явище зазнав найсуттєвіших у своїй історії кількісно-якісних змін, що не могло не призвести до еволюції його визначення.

Засновники класичної політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо, досліджуючи процеси формування цін на товари, вперше включили до сфери наукових інтересів людські потреби, що породжують обмін, а отже, і ринок. Для А. Сміта ринок є місцем перебування «невидимої руки», там зустрічаються і там автоматично урівноважуються через механізм цін пропозиція і попит [177, с. 8]. Проте у працях класиків термін «ринок» не набув чіткого визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки.

Первісно ринок розглядали як базар, торгову площу, місце роздрібної торгівлі. Це трактування відображене, наприклад, у толковому словнику В.І.Даля: «ринок – площа в містах та селах, для торгівлі їстівними припасами на волі (на повітрі), місце з’їзду і сходження продавців та покупців по призначених днях; торг, торжище, базар» [87]. Таке розуміння ринку збереглося й до наших часів як одне із значень слова.

З поглибленням суспільного розподілу праці і розвитком товарного виробництва уявлення про територіальні границі ринку поступово змінюються. Так, французький економіст А. Курно, якого вважають автором першого наукового визначення ринку, стверджував, що цей термін позначає «не яку-небудь конкретну ринкову площу, на якій продаються й купуються предмети, а в цілому будь-який район, де угоди покупців і продавців один з одним настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватися» [178, с. 6]. Як вельми слушно зауважує В.І. Відяпін, в такому визначенні ринку зберігається його просторова характеристика, але вона не є вичерпною, додаються нові риси [254, с. 60].

Представник неокласичної економічної школи А. Маршалл розглядав ринок як будь-яку групу людей, які вступають у тісні ділові відносини й укладають великі угоди щодо будь-якого товару [цит. по 187, с. 119]. Взагалі підхід до визначення ринку як сукупності суб’єктів, що його утворюють, тобто покупців та/або продавців, є дуже типовим для суб’єктивістського напряму економічної науки, зокрема для мікроекономіки.

Дещо інший зміст вкладали у поняття «ринок» засновники марксистської політичної економії. Значний внесок у вивчення сутності товарно-грошового обміну як механізму функціонування ринку був зроблений у роботах К. Маркса і Ф. Енгельса. І хоча марксизм концентрує увагу насамперед на закономірностях розвитку капіталізму, а не ринку як такого, дослідження класиків сприяли формуванню нового розуміння ринку як форми товарного і товарно-грошового обміну. Цей підхід залишається чи не найбільш поширеним у економічній літературі до наших часів. Так, Велика Радянська Енциклопедія [67] визначає ринок як сферу товарного обміну, Оксфордська ілюстрована енциклопедія [272] – як сферу товарного обміну між покупцями і продавцями і т.п.


К. Маркс і Ф. Енгельс довели, що найбільш всеосяжного характеру ринок набуває з появою товару «робоча сила»; за цих умов купівля не лише засобів виробництва, але й робочої сили стає умовою самого виробництва. Поняття «ринок» розширюється до розуміння його як елемента відтворення сукупного суспільного продукту, як форми реалізації, руху основних складових частин цього продукту [254, с. 61]. Всеохоплюючий, глобальний характер ринку при капіталізмі підкреслює В.І. Ленін. За його визначенням, «ринок є категорія товарного господарства, яке у своєму розвитку перетворюється на капіталістичне господарство і лише при цьому останньому набуває повного панування і загальної поширеності» [162, с. 21].

За 150 років, що розділяли у часі А. Сміта та В.І. Леніна, обличчя ринку змінилося дійсно драматично. З відносно спокійного і передбачуваного ринку вільної конкуренції – стихійного регулятора економічної активності за принципом «laissez faire» – за практичної відсутності будь-яких обмежень з боку держави або суспільства, внаслідок природного відбору виробників, сформувався глобальний, вкрай монополізований світовий ринок. Це призвело до надзвичайного загострення суспільних протиріч, до глибоких кризових явищ, і, як наслідок, до зміни поглядів на сутність і роль ринку.

Початок ХХ ст. у більшості економічно розвинених країн ознаменувався суттєвим посиленням уваги до ролі держави в економіці, проте прояви державного втручання варіювали у досить широкому інтервалі залежно від конкретно-історичних умов тих чи інших країн.

Так, світова криза 1929-1933 років, найбільш відомою складовою якої є так звана Велика депресія у США, викликала до життя такий напрям сучасної макроекономічної теорії, як кейнсіанство. Засновник цієї наукової школи, британський вчений-економіст Дж. М. Кейнс стверджував, що система ринкових економічних відносин не є абсолютно досконалою і саморегульованою, і забезпечити максимальну зайнятість та економічне зростання може лише активне втручання держави в економіку [186, с. 68].


У колишньому СРСР в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття була зроблена спроба повністю відмовитися від використання ринкових механізмів у економіці. Теоретичним обґрунтуванням моделі директивно-планової системи управління стали підходи до планування і управління, розроблені академіком С.Г. Струмиліним, який розглядав методи планування як «методи інженерного проектування соціальних конструкцій» [58, с. 14]. На думку В.І. Відяпіна [254, с.73], заяви про відсутність ринку в СРСР не зовсім вірно відображають реальність, оскільки акти купівлі-продажу існували, що визнають не лише окремі економісти Росії, але й Заходу (В. Ойкен та ін.). Підтверджує цю думку й П.Н. Марциновський, зазначаючи, що у радянську епоху нікуди не зникав не лише ринок, але й усі його великі складові [177, с. 14]. Проте умови функціонування ринку у країні були такими, що його позитивна роль у розвитку економіки була зведена нанівець.

Дослідження історичного розвитку ринку дозволяє економістам виділяти різні стадії цього розвитку, а отже, різні типи ринку. Так, колектив авторів [196, с. 125] вирізняє вільний, монополізований і регульований ринки, а В.І. Відяпін [254, с. 70] – нерозвинений, вільний, регульований та деформований; мається на увазі, що до деформації ринку призводить надмірне втручання держави у ринкові відносини. Проте вільний ринок за відсутності регулювання рано чи пізно переростає у монополізований; тому, на нашу думку, доцільно розглядати такі типи ринку: нерозвинений, вільний, монополізований, регульований та деформований. Ринки країн, що застосовували на практиці кейнсіанські підходи до управління економікою, являтимуть приклад регульованих ринків, а ринки колишнього СРСР й подібних країн – деформованих.

Відхід від абсолютизації ринкових відносин і визнання за державою самостійної ролі у функціонуванні економіки знову змінили погляди на сутність ринку. Так, прихильники економічної школи інституціоналізму (засновники – Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. Робсон) стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції ХІХ століття перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів (поряд, наприклад, з такими інститутами, як конкуренція, профспілки, податки, держава, монополії, юридичні норми тощо).

Популярним стало і трактування ринку як самостійної підсистеми у функціонуючій економічній системі. В цілому розрізняють три такі господарські підсистеми: ринок, державу та натуральне господарство [254, с. 63]. Залежно від того, яка підсистема має найбільшу питому вагу, характеризується і вся економічна система: якщо переважає ринок, та система – ринкова, так виникає ринкова економіка; якщо переважає держава, то система – адміністративно-командна; якщо переважає натуральне господарство, то такою є й система в цілому.

Останнє визначення підводить до розуміння ринку як суспільної форми організації і функціонування економіки (ринок як ринкова економіка). В.В. Герасименко пише, що обмін товарів через ринок стає формою системи економічних відносин ринкової економіки, і організація системи обміну товарів, її інститути, процес цього обміну, його суб’єкти, самі товари, які функціонують в рамках цієї системи – все це отримує ім’я ринку [222, с. 26].

На завершення розгляду історичного генезису категорії «ринок» згадаємо, що у вітчизняній економічній літературі (на відміну від західної) дуже поширене визначення ринку як системи економічних відносин продавців і покупців. Наприклад, у [196, с. 119] під терміном «ринок» пропонується розуміти «сукупність економічних відносин, що виникають між суб’єктами господарської діяльності у процесі виробництва й розподілу економічних благ, обміну результатами виробництва, товарного обігу на основі об’єктивних законів товарного господарства та обігу». В свою чергу, С.В. Мочерний наголошує, що подібні визначення можуть бути конструктивними із погляду економічної теорії, проте вони є недостатніми для характеристики політико-економічного аспекту ринку, тобто з боку відносин економічної власності. Ринок у політекономічному аспекті С.В. Мочерний визначає як «…певну сукупність відносин економічної власності з приводу вторинного привласнення через механізм різноманітних, в тому числі нееквівалентних цін на товари і послуги (передусім на ціну робочої сили), механізм інфляції, а також державного регулювання цін, попиту і пропозиції» [187, с. 120].

Порівняльний аналіз представлених у класичній та сучасній економічній літературі визначень ринку дозволяє виділити щонайменше 15 різних трактувань терміну «ринок» (рис. 1.2).





Наукова абстракція, економічна категорія




Сукупність правил, норм і традицій економічної поведінки




Сукупність економічних відносин




Місце здійснення купівлі-продажу




Сукупність закладів (інституцій)




Один з економічних інститутів




Сфера товарного обігу, товарообміну




Сукупність суб’єктів ринкових відносин




Підсистема загальної економічної системи




Спосіб взаємодії попиту і пропозиції благ




Система господарських зв’язків суб’єктів




Суспільна форма організації функціону-вання економіки




Спосіб координації дій економічних агентів




Елемент суспільного господарського відтворення




Глобальне суспільне явище (мегаринок)

Рис. 1.2. Наукові трактування поняття «ринок» (авторська розробка; [152])


Слід зазначити, що жодне з наведених на рис. 1.2 визначень ринку не можна вважати застарілим та таким, що не відповідає дійсності. З’явившись на певному етапі історичного процесу розвитку ринку, кожне таке визначення розкриває нову специфічну рису розглядуваного явища і залишається серед надбань наукової думки, щоб бути використаним у відповідному сенсі за певних умов.

І.В. Сорока стверджує, що «найбільш невдячна справа з точки зору будь-якої науки – надати однозначне і остаточне визначення такого багатогранного, багатопланового, суперечливого, динамічного і глобального явища, як ринок і ширше – ринкова економіка» [214, с. 104]. Він наголошує на неможливості «еталонного», єдинообразного дефінування поняття «ринок»; проте це, на його думку, не лише не заперечує, але й передбачає найрізноманітніші характеристики ринку та ринкової економіки з позицій різних наук, різних сторін і характеристик зазначених понять.

Погоджуючись в цілому з позицією І.В. Сороки, підкреслимо одну суттєву відміну. З його твердження, як і з тверджень багатьох інших авторів, випливає, що всі існуючі визначення ринку розкривають різні грані одного й того самого явища. Насправді ж ми маємо справу з використанням одного й того самого терміну «ринок» для позначення принципово різних об’єктів. З точки зору, наприклад, фахівця у сфері політичної економії ринок завжди буде сукупністю економічних відносин, у той час як маркетолог, досліджуючи ринок, буде вивчати сукупність потенційних споживачів. Так само розуміння ринку як форми організації функціонування економіки ніяким чином не перешкоджає використанню цього терміна для позначення території, на якій здійснюється купівля-продаж товарів. Тому при використанні терміну «ринок» з певною конкретною метою необхідно чітко визначити саме те значення, що буде надаватися йому у даному контексті.

Що ж саме має підлягати розвитку у контексті розвитку національного ринку товарів широкого вжитку? Відразу відкидаючи цілком неприйнятні варіанти на зразок розвитку місця здійснення купівлі-продажу, наважимось припустити, що розвиток сукупності правил економічної поведінки, сукупності ринкових інституцій, системи господарських зв’язків між суб’єктами господарювання і навіть розвиток економічних відносин в даному випадку відіграватимуть лише забезпечувальну роль. Головною ж метою розвитку національного ринку товарів широкого вжитку варто вважати сприяння всебічному розвитку людини шляхом формування та задоволення її потреб у споживчих товарах, а також розбудову на цій основі відповідної конкурентоспроможної сфери економічної діяльності, що забезпечуватиме гідний внесок у валовий національний продукт та державний бюджет країни. Виходячи з цієї мети, пропонується таке авторське визначення:

ринок товарів широкого вжитку являє собою результат взаємодії попиту і пропозиції цих товарів, визначений як у кількісному відношенні, тобто щодо обсягу укладених угод, так і у якісному відношенні, тобто щодо складу та структури потреб споживачів та ступеня задоволення цих потреб. З використанням математичної термінології ринок товарів широкого вжитку можна умовно уявити як перетин множини елементів попиту та множини елементів пропозиції, або інакше – як задоволений попит, тотожний реалізованій пропозиції. Однією зі складових ринку товарів широкого вжитку виступає ринок товарів легкої промисловості.

Перейдемо до розгляду сутності поняття «розвиток». Як вже зазначалося вище, чіткого наукового визначення цього поняття у відношенні саме до категорії ринку досі не надано. Тому виникає потреба у дослідженні більш загальних понять – «розвиток» у загальнонауковому, філософському трактуванні, а також «економічний розвиток».

Класичне філософське визначення розвитку надається у [67]: «Розвиток – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних процесів. … Внаслідок розвитку виникає новий якісний стан об’єкту, що виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів або зв’язків)». На особливий наголос у даному визначенні заслуговує те, що розвиток однозначно пов’язується із модифікацією якісного стану об’єкту внаслідок зміни його складу або структури. У цьому ж джерелі зазначається, що процес розвитку не є універсальним та однорідним: загальна лінія прогресивного розвитку переплітається із змінами, які утворюють так звані тупикові ходи еволюції або навіть спрямовані у бік регресу. Таким чином, прогрес – це лише один (але не єдиний) з можливих типів або напрямів розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого [67].

Доцільно порівняти загальнонаукові трактування понять «розвиток» та «зростання». Хоча термін «зростання» використовується у [67] стосовно до живої системи, тим не менш аналогії для будь-якої іншої системи є досить прозорими: «…у процесі індивідуального розвитку зростання тісно пов’язане із якісними змінами – диференціюванням. Зростання і диференціювання часто здійснюються асинхронно, проте не виключають одне одного. Показниками зростання зазвичай слугують зміна маси або лінійних розмірів…». Отже, зростання характеризує насамперед кількісні зміни, які відносно нескладно виміряти за допомогою відповідних показників, тоді як розвиток – це перш за все якісні зміни, що важко піддаються вимірюванню і можуть відбуватися як за наявності зростання, так і за його відсутності.

Проведений вище аналіз створює переконливі підстави для чіткого розмежування понять «розвиток» та «зростання» у відношенні до економічних систем та дозволяє надати критичну оцінку деяких визначень. Так, у [282] зазначається, що економічний розвиток – це «… структурна перебудова економіки у відповідності до потреб технологічного і соціального прогресу. Основним показником економічного розвитку країни вважається збільшення показників ВВП або ВНП на душу населення, що свідчить про зростання ефективності використання виробничих ресурсів країни та про зростання середнього добробуту її громадян». Першу частину цього визначення варто відзначити як таку, що вірно відбиває сутність процесу розвитку; у той же час погодитися з другою частиною не можна, оскільки збільшення ВВП або ВНП на душу населення характеризує не розвиток, а лише зростання, яке є лише однією (і не обов’язковою) із складових розвитку.

С.В. Мочерний розглядає лише позитивний варіант економічного розвитку – економічний прогрес, визначаючи його як «…поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента і підсистеми, на основі якого відбувається соціальний прогрес» [186, с. 73]. Він зазначає, що порівняно з економічним прогресом поняття «економічне зростання» є менш ємним, але, на його думку, це «…процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва… який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту» [там же, с. 74]. Проте очевидно, що економічне зростання – це і є збільшення обсягів суспільного виробництва, а процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва – це прояв економічного розвитку, одним з наслідків якого стає економічне зростання. Надалі, при розгляді екстенсивного та інтенсивного типів зростання [там же, с.75-77], нечіткість розмежування понять «зростання» і «розвиток» знову дається взнаки – ці терміни фактично застосовуються як синоніми.

Взагалі тенденція до надмірного ускладнення поняття економічного зростання шляхом надання йому частини ознак економічного розвитку є досить типовою для вітчизняної економічної літератури. Можна знайти, наприклад, такі твердження: «при розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури» [197, с. 291]; «економічне зростання у сутнісно-змістовому плані відбиває у першу чергу докорінні кількісні та якісні зміни, що відбуваються в тій або іншій господарській ланці економіки за певний період часу» [84, с. 9] і т.п.

В цьому контексті дуже цікавим здається спостереження Г.М. Гукасьян, яка зазначає, що у економічній літературі відсутній єдиний підхід до визначення поняття економічного зростання. За її словами, одні економісти (наприклад, К.Р. Макконнелл та С.Л. Брю) вважають, що економічне зростання можна обчислити двома способами – або підрахувавши загальне зростання ВНП чи ЧНП, або зростання цих показників на душу населення; інші ж економісти (в більшості випадків – вітчизняні) вважають, що економічне зростання – це не лише кількісне, але й якісне вдосконалення продукту і факторів виробництва [85, с. 292]. Доводиться визнати, що в даному випадку саме К.Р. Макконнелл та С.Л. Брю використовують термін у повній відповідності до його значення і сфери застосування.

Наведемо ще два визначення економічного зростання, які максимально точно відбивають сутність цього явища:


  • «під економічним зростанням розуміють збільшення реального обсягу національного виробництва в довгостроковому періоді, коли змінюються фактори виробництва. Економічне зростання вимірюється: 1) темпами приросту реального ВНП (ВВП); 2) темпами приросту національного доходу на душу населення» [57, с. 398];

  • «… на довгостроковому часовому інтервалі під економічним зростанням розуміють не короткострокові зльоти і падіння рівня реального обсягу виробництва відносно природного значення, а довгострокові зміни, що стосу-ються самого природного рівня реального обсягу виробництва» [93, с. 332].

Відміна між економічним зростанням і економічним розвитком простежується і при порівнянні цільових орієнтирів цих процесів. Метою економічного зростання є «випереджальне зростання реального обсягу продукції (ВВП) порівняно із зростанням населення для підвищення життєвого рівня» [282]. Метою ж економічного розвитку, згідно до Декларації тисячоліття ООН, яка підписана на порозі ХХІ століття главами 189 держав світу, виступає покращення життя людей через розширення їх можливостей, свободи та гідності [286]. Отже, цілі економічного розвитку пов’язані насамперед із структурним пристосуванням суспільного виробництва та розподілу до реальних потреб та інтересів людей, причому стимулювання економічного зростання виступає лише однією з цих цілей.

Дослідження сутності понять економічного зростання, розвитку та прогресу на рівні економічної системи в цілому надає змогу сформулювати відповідні визначення на рівні окремого товарного ринку.

Під розвитком національного ринку товарів широкого вжитку будемо розуміти незворотні, спрямовані, закономірні зміни у попиті і пропозиції цих товарів, що відбуваються в процесі діалектичної взаємодії кількісних і якісних перетворень. Внаслідок розвитку виникає новий якісний стан ринку, що виступає як зміна обсягу, складу та/або структури асортименту реалізованих на ринку товарів. Критерієм прогресивності розвитку національного ринку виступає підвищення відповідності між обсягом та структурою пропозиції товарів вітчизняними виробниками, з одного боку, та обсягом і структурою потреб споживачів – з іншого. При цьому споживчі потреби мають тенденцію безперервно зростати та вдосконалюватися відповідно до загальноекономічного закону зростання потреб.

Зростання національного ринку товарів широкого вжитку пропонується характеризувати як зміну реального (фізичного) обсягу реалізації цих товарів в довгостроковому періоді. Показниками зростання виступають: 1) обсяги реалізації товарів у порівняних цінах (або у натуральному вимірі для окремих товарних груп); 2) обсяги реалізації товарів на душу населення. На підставі цих показників розраховуються відповідні коефіцієнти зростання, темпи зростання та темпи приросту. Зростання відбиває кількісний аспект розвитку, якщо такий має місце.

Зростання та розвиток національного ринку пропонується аналізувати з урахуванням загального обсягу реалізації товарів (і внутрішнього, і іноземного походження), оскільки саме такий підхід дозволяє більш об’єктивно оцінити і реальні масштаби ринку, і рівень споживання товарів, і ступінь задоволення потреб. У той же час розвиток національного ринку не є прогресивним для держави, якщо рівень задоволення потреб зростає при зменшенні внеску у цей процес вітчизняних виробників.

Розгляд теоретичних аспектів розвитку національного ринку товарів широкого вжитку не може вважатися завершеним без виокремлення та систематизації основних джерел та факторів розвитку – як важелів, що можуть бути свідомо використані для забезпечення прогресивності змін.

Представник німецької класичної філософії Г. Гегель, спираючись на діалектичний метод, розкрив найбільш загальне джерело розвитку – виникнення, боротьбу та подолання суперечностей. Стосовно до економічного розвитку в цілому основними рушійними силами вважають такі види суперечностей: продуктивних сил; техніко-економічних відносин; економічної власності; господарського механізму; між продуктивними силами і відносинами власності; між сферами відтворення [186, с. 82].

Провідною суперечністю, що зумовлює розвиток товарного ринку, слід вважати суперечність між попитом та пропозицією, тобто між бажанням та можливістю споживачів придбати потрібні товари й бажанням та можливістю продавців реалізувати виготовлені або придбані ними товари. Невідповідність інтересів виробників і споживачів рано чи пізно породжує конфлікт, який активізує певні фактори розвитку, призводить до якісної зміни ситуації і повного чи часткового подолання суперечності.

Під факторами розвитку (від лат. factor – той, що робить, виробляє) зазвичай розуміють об’єкти або елементи, що спричиняють розвиток та суттєвою мірою визначають його результати. Доводиться визнати, що єдиної, послідовної теорії факторів економічного розвитку і, зокрема, факторів розвитку товарних ринків на сьогодні не існує; відомі лише окремі, й нерідко суперечливі, висловлювання з цього приводу різних авторів.

Так, у [186, с. 84-85] стверджується, що в сучасній економічній літературі поняття «фактори економічного прогресу» і «фактори виробництва» розглядають здебільшого як тотожні; водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном «економічні ресурси». Згідно до цього підходу основними факторами економічного прогресу слід вважати працю, капітал, землю та підприємницьку спроможність.

Ще у працях західних науковців другої половини ХІХ століття (зокрема, Ж.-Б. Сея) містилася теза про те, що основними факторами виробництва є праця, капітал, земля і підприємницька спроможність. Кожний фактор створює своєму власникові особливий вид доходу: праця – заробітну плату, капітал – відсоток, земля – ренту, підприємницька спроможність – прибуток. А. Маршалл на початку ХХ століття виокремив ще один фактор – діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. Австрійський економіст К. Менгер суттєвим фактором розвитку вважав прогрес знання про способи використання економічних ресурсів. Роль підприємницької спроможності як здатності до здійснення інновацій всебічно розкрив Й. Шумпетер. Натепер окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прогрес і навіть екологічний фактор [186, с. 85].

З іншого боку, в рамках марксистської політичної економії здійснюється чітке розмежування факторів виробництва і джерел вартості. Єдиним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, в тому числі земля, – речовими факторами, оскільки не мають здатності самостійно створювати частину доходу. Отже, фактором створення національного доходу, і додаткової вартості зокрема, виступає лише праця людей у сфері виробництва, управління, науки, інформатизації, підприємництва тощо.

Відносно глибше розроблена теорія факторів економічного зростання, яке виступає основною кількісною характеристикою економічного розвитку.

Існує точка зору, згідно якої фактори економічного зростання поділяють на групи залежно від типу зростання – екстенсивного чи інтенсивного (наприклад, [186, с. 75-76]). Подібної точки зору дотримуються й відомі американські економісти С. Фішер, Р. Дорнбуш та Р. Шмалензі, виділяючи два джерела економічного зростання: збільшення кількості ресурсів, що вводяться (капіталу, праці, земельних угідь, сировини) та розвиток технічних знань [235, с. 657, 662].

Е.Дж. Долан та Д. Ліндсей [93] розрізняють дві складові зростання природного рівня реального обсягу виробництва, а саме: збільшення загальної кількості відпрацьованих людино-годин та приріст обсягу виробленої продукції на одну людино-годину. Кількість відпрацьованих людино-годин залежить від чисельності робочої сили та від тривалості робочого тижня. Підвищення рівня продуктивності відбувається за рахунок різноманітних джерел, серед яких: збільшення обсягу ресурсів капіталу та природних ресурсів у розрахунку на одного робітника; розвиток технології; покращення якісних характеристик робочої сили, таких як рівень освіти, система мотивацій і організації людей в процесі виробничої діяльності, а також якість управління [93, с. 332].
Г.М. Гукасьян цілком справедливо звертає увагу на той факт, що серед факторів економічного зростання неабияку роль відіграють не лише фактори пропозиції, а й фактори попиту та розподілу. За її версією до факторів пропозиції віднесені: кількість та якість природних ресурсів; кількість та якість працездатного населення; наявність основного капіталу; рівень технології. До факторів попиту відносять такі, що підвищують сукупний попит суспільства на продукцію. Це: заробітна плата; фіскальна (податкова) політика держави; схильність населення до заощадження. Зрештою, для активізації фактору розподілу ресурси мають бути розподілені найкращим для економічного зростання чином [85, с. 294-295].

Найбільш повний та послідовний аналіз факторів економічного зростання здійснено К.Р. Макконнеллом та С.Л. Брю у [170, с. 381-383, с. 315]. Вони вважають, що економічне зростання будь-якої країни визначається шістьма основними факторами, чотири з яких пов’язані із фізичною здатністю економіки до зростання: 1) кількість та якість природних ресурсів; 2) кількість та якість трудових ресурсів; 3) обсяг основного капіталу; 4) технологія. Ці чотири фактори об’єднані під назвою факторів пропозиції. Проте здатності до нарощування виробництва недостатньо для збільшення загального випуску продукції; необхідно також: 5) реальне використання зростаючого обсягу ресурсів, тобто зростання сукупних видатків під впливом факторів попиту, та 6) ефективний розподіл додаткових ресурсів з метою забезпечення максимальної кількості корисної продукції.

Основна увага при обговоренні проблем економічного зростання зазвичай приділяється факторам пропозиції. К.Р. Макконнелл і К.Р. Брю наголошують, що збільшення реального продукту і доходу може здійснюватися двома способами: шляхом залучення більшого обсягу ресурсів і шляхом більш продуктивного їх використання. При цьому обсяг ресурсів вимірюється кількістю відпрацьованих людино-годин, яка в свою чергу залежить від чисельності зайнятих та середньої кількості годин, відпрацьованих одним робітником. На продуктивність праці впливають такі фактори, як технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили, ефективність організації і управління виробництвом та структурна ефективність розміщення ресурсів. Фактори виробництва визначають лише здатність виробити певну кількість продукції; якою буде товарна структура випуску, визначити без участі попиту неможливо.

Рівень сукупного попиту (сукупних видатків), згідно до кейнсіанської теорії, визначають чотири основні компоненти [170, с. 314]: – абсолютний рівень споживчих видатків; – інвестиції; – чистий експорт; – державні закупівлі, тобто:

Сукупні видатки = + + + . (1.1)

Всі складові сукупних видатків знаходяться під впливом державної регулятивної політики, що дозволяє визнати таку політику ще одним суттєвим фактором економічного зростання. Якщо рівень сукупних видатків виявляється недостатнім для «освоєння» додаткового обсягу виробництва, відбувається спад темпів економічного зростання (рецесія зростання), що супроводжується падінням цін та рівня зайнятості. Якщо ж, навпаки, зростання сукупних видатків випереджає можливості виробництва, спостерігається економічне зростання, що супроводжується інфляцією та підвищеним рівнем зайнятості [93, с. 333-338]. Отже, державна політика має бути спрямована, зокрема, на підтримання відповідності сукупного попиту сукупній пропозиції.

Роль останнього, шостого фактора економічного зростання – фактора розподілу – полягає у адаптації структури суспільного виробництва до структури суспільних вподобань, тобто до забезпечення прогресивних структурних, якісних змін у економіці. Це дозволяє вважати його (найбільшою мірою порівняно з іншими факторами) скоріше фактором економічного розвитку, ніж економічного зростання.

Деталізація взаємозалежності та механізмів дії згаданих вище факторів міститься у декількох відомих теоретичних моделях економічного зростання. В рамках кейнсіанської наукової школи у 50-х рр. ХХ століття розроблені моделі Е. Домара (США, [268]) та Р. Харрода (Великобританія, [238]). Економістами неокласичного напряму наприкінці 50-х років запропоновані свої варіанти моделей зростання, насамперед модель Р. Солоу (США, [275]). Проте докладний розгляд та критичний аналіз цих моделей не входить до завдань даного дослідження.

Вивчення складу та механізму дії основних факторів економічного зростання і розвитку на рівні економіки в цілому дозволяє «спроектувати» досліджені теоретичні підходи на рівень окремого товарного ринку і розробити на цій підставі класифікаційну схему факторів розвитку національного ринку товарів широкого вжитку (рис. 1.3). .(ВЫРЕЗАНО)
Пропонується виділяти три основні групи факторів розвитку ринку: фактори пропозиції, фактори попиту, а також фактори розподілу, що діють у сфері взаємного пристосування попиту і пропозиції, тобто в сфері обміну. Активне цілеспрямоване використання зазначених факторів з метою прогресивного розвитку ринку здійснюється відповідними економічними суб’єктами – підприємцями, домогосподарствами та державою (рис. 1.4).

Провідна роль у забезпеченні розвитку національного ринку товарів широкого вжитку належить суб’єктам пропозиції, тобто підприємцям, як організаторам і координаторам виробництва та розподілення товарів. У сфері пропозиції вони контролюють масштаби виробничої діяльності (чисельність робітників та середню кількість відпрацьованих годин), а також забезпечують зростання продуктивності праці (через підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення професійної підготовки, мотивації та структурного розподілу робітників, ефективне управління бізнес-діяльністю), здійснюючи необхідні для цього інновації та інвестиції. У сфері розподілу підприємці реалізують ініціативи щодо виявлення існуючих і формування нових потреб споживачів та коригують ціни відповідно до ситуації на ринку. Розвиток ринкової інфраструктури, що сприяє взаємному пристосуванню попиту і пропозиції, стає можливим також лише завдяки підприємницькій




Рис. 1.4. Схема контролю факторів розвитку національного ринку товарів широкого вжитку провідними групами економічних суб’єктів

(авторська розробка)


діяльності у відповідній сфері. Певною мірою підприємці здатні впливати й на фактори попиту – як безпосередньо, формуючи проміжний (виробничий) попит на товари, так і сприяючи зростанню доходів населення внаслідок підвищення рівня залучення громадян до економічної діяльності. .(ВЫРЕЗАНО)
Не можна недооцінювати й ролі домогосподарств як суб’єктів попиту у розвитку ринку товарів широкого вжитку. Демографічна ситуація у країні визначає і загальний обсяг попиту, і чисельність робітників. Рівень доходів населення, що залежить не лише від рівня оплати праці, а й від активності життєвої позиції громадян, є одним з найважливіших факторів розвитку ринку з боку попиту. Саме на рівні домогосподарств формуються соціально-культурні характеристики особистості, які справляють неабиякий вплив на традиції споживання (фактори попиту), традиції здійснення покупок (фактори розподілу), ставлення до праці (фактори пропозиції).

В свою чергу, держава має у своєму розпорядженні важелі прямого чи опосередкованого впливу на фактори всіх груп. Так, у сфері пропозиції держава здатна впливати на середню кількість відпрацьованих годин (шляхом регулювання законів про працю), на активність інноваційної і інвестиційної діяльності, на організацію освіти та професійної підготовки робітників, на їх мотивацію тощо. У сфері попиту під контролем держави знаходяться рівень мінімальної заробітної плати та оплата праці працівників бюджетної сфери, оподаткування доходів громадян та бізнесу, ставки відсотку, монетарна політика, політика зовнішньоекономічної діяльності (зокрема митна політика), а також державні закупівлі. У сфері розподілу головним важелем виступають методи державного регулювання цін.

Визнаючи вирішальну роль впливу держави на економічні процеси, слід все ж зазначити, що у ринковій економіці держава лише регулює розвиток ринку, але (крім державного сектору) не здійснює цей розвиток.

Пошук основної рушійної сили, що виступає революційною стороною у розв’язанні виникаючих суперечностей й спричиняє безперервний прогресивний розвиток економічних систем, вже давно захоплює науковців. Один з найбільш яскравих представників західної економічної думки Й.А. Шумпетер у передмові до японського видання своєї книги «Теорія економічного розвитку» писав, що «…хотів знайти відповідь на запитання, як економічна система породжує ту силу, яка безперервно її змінює» [250, с. 52]. На його думку, сутністю динамічних змін у економіці є вияв нових продуктів, нових методів виробництва, освоєння нових ринків збуту та нових джерел сировини, зміна ринкової ситуації, в цілому виникнення «нових виробничих комбінацій». Рушійною силою економічного розвитку у його теорії виступає підприємець – господарський суб’єкт, функцією якого є здійснення нових комбінацій факторів виробництва [100, с. 667].



Роль підприємництва у формуванні та розвитку національного ринку товарів широкого вжитку є настільки важливою і багатогранною, що заслуговує на більш детальний розгляд.
ч. 1
скачать файл

Смотрите также: